Navchas

У середу, 21 вересня, в культурно-політичному житті Ужгорода відбулася непересічна подія. У великій залі Вченої Ради УжНУ пройшла публічна дискусія “Коли закінчиться війна” з журналістом та публіцистом Віталієм Портниковим. 

Це вже третя дискусія у рамках Re:Open Ukraine – слухачі також мали змогу доєднатися до зустрічей з істориком Ярославом Грицаком та “професором з окопів” Федором Шандором. Як зазначають організатори заходу, на цю подію зареєструвалося близько чотирьох сотень людей, що, безумовно, радує. При реєстрації люди також отримали нагоду надсилати питання адресовані Віталію Портникову, таких назбиралось понад 300. Письменник Андрій Любка, модератор дискусії, вибрав з них 10 найцікавіших. Ми ж виокремили кілька важливих думок, які озвучив пан Віталій відповідаючи на ці та інші питання.

Про те, яке покоління зможе остаточно покінчити війну з Росією. 

– Я ще в 2014 році сказав просту річ. Побудова справжньої, нерадянської України розпочнеться тоді, коли в доросле життя підуть діти народжені приблизно після 2007 року. Діти, які  пішли в школу після майдану, майже позбавлені російського цивілізаційного впливу. Бо саме після революції для більшості стало зрозуміло, що Росія нам не “братскій народ”, після окупації Криму, після Луганська і Донецька. Тобто це умовно буде 2045 рік. А тепер потрібно глянути в східному напрямку. І відповісти собі на питання, коли з’явиться перше покоління росіян, які не будуть вважати Україну частиною історичної Росії. І на це теж легко відповісти. Для того, щоб росіяни перестали дивитися на Польщу і Фінляндію, як на свої території, потрібно було близько 70-ти років. Тобто 30 років у незалежній Україні ми уже прожили, тож це приблизно 2065 рік. Отже, якщо нам вдасться дожити до 2065 року – можна вважати, що українське питання вирішено. Будемо сподіватися, що виграємо ми, адже в нас для цього є всі передумови.

Про те, чи була теперішня війна неминучою.

– Я думаю, щоб відповісти на це питання, потрібно глянути на ситуацію 1991 року. Те, що в Україні вважали початком незалжності і побудови незалежної держави, для Росії було чимось геть іншим.У росіян була досить проста концепція – ми розпускаємо союз республік, щоб вони нам не заважали, і проводимо економічні реформи. А потім забираємо їх назад. Саме тому було створено СНД як квазідержаву. І саме тому, коли наше керівництво на чолі з Кравчуком запроваджували нашу валюту і присягали нашій армії, то в Москві, за демократичного Єльцина, це сприймали за державну зраду, за зрив домовленостей. І тому провели першу “спецоперацію” по обранню президентом України Леоніда Кучму.  Але коли Леонід Леонідович виявився не тим, за кого його мали в Росії, тобто він був готовим дивитись у бік Москви, але не створювати з ними спільну державу, розпочалась ще одна “спецоперація”, як призвела врешті-решт до появи спадкоємця Януковича. По суті, плани Росії були зірвані першим майданом. Потім був реванш 2010 року. А потім російськими агентами було практично знищено всі українські інституцій. Де ви ще бачили державу, де вище керівництво повністю підпорядковується Москві. Але й це було зірвано другим майданом. І ось тоді було ухвалено рішення діяти більш рішуче. Але сигналами. Захід ці сигнали після Криму не зрозумів – пішла атака на Донбас. Найдивовижніше, що ці сигнали не розуміли й українці, які продовжували вірити, що “з Путіним можна домовитися”, “він просто ображений”, потрібно просто “поглянути йому в очі”…

Про те, що означає рішення Москви про часткову мобілізацію.

– Це важливе рішення. По-перше, воно показує, що не вдається виконати той план, який був поставлений Росією кілька місяців тому – вийти на адміністративні кордони Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей, провести там референдуми і надалі використовувати ці території як плацдарм. Бо як можна провести референдуми в області, яка в більшості не є підконтрольною російським силам? Другий важливий момент: абсолютно очевидно, що мобілізація це певне закінчення соціального контракту – ми воюємо з  нацистами, а ви дивитесь на наші перемоги по телевізору. А тепер виявляється, що ви не телеглядачі наших перемог, а учасники наших поразок. Питання, які будуть наслідки у цього всього. Загалом, це рішення говорить про те, що Путін готовий продовжувати свою “спецоперацію”, не збирається відступати. Це є проблемою для нас, але прогнозованою проблемою. 

Про те, чи варто українцям концентруватись на ймовірному розпаду Росії.

– Нам не варто думати, що буде у майбутньому з Росією, а займатись власною безпекою. Бо якщо ми стаємо членами НАТО, ми можемо абсолютно не цікавитись Росією. Ну, буде якась війна Казахстану з Росією, то будемо приймати біженців. Або зірветься якась у них атомана електростанція – будемо евакуювати своє населення, яке проживає близько до російського кордону. Не потрібно весь час жити думкою “тільки б щось трапилось  з Росією, то нам стане краще”. Це реактивна історія, ми не можемо продовжувати жити в ній. І так у ній формується вже близько століття наша державність. Більшовики провели Лютневу революцію – у нас з’явилися автономісти, які проголосили автономну Українську народну республіку, більшовики провели переворот – ми  проголосили незалежну Українську народну республіку, в Росії ухвалили декларацію про суверенітет – тепер і нам можна ухвалити декларацію про суверенітет, путчисти програли в Росії державний переворот – наші комуністи аж побігли проголошувати незалежність України. Можна нарешті творити нашу історію, не озираючись на росіян?

Про те, як працювати після перемоги з поколінням, яке народилось вже на окупованих територіях і виховувалось у ключі російської пропаганди.

– Потрібно вирішувати проблеми по мірі виникнення. Спочатку потрібно зрозуміти над якою територією ми зможемо встановити контроль. Зараз ми складаємо іспит на здатність до державотворення. Мені здається, цей іспит ми здамо. Те, як наші співвітчизники б’ються на форті, скільки жертв приносимо на цей алтар, говорить про те, що українському народу потрібна ця держава. Ми в 1991 році не знали відповідь на це питання, адже могли тільки здогадуватись, що люди розуміють під цією незалежністю. Інше питання – чи може українська держава відбутися в кордонах УРСР, наскільки ми зможемо відстояти всю свою територію. Тільки тоді прийде час говорити, що нам робити з цим населенням. Питання, чи воно буде. Адже на великій території навіть може й не бути населення як такого, бо вони виїхали. Хто в Росію, хто в інші країни. І не тільки через війну, а тому, що ці події знищили донецьку промислову генерацію і роботи там для більшості вже немає. Інший момент – це виїзд населення з контрольованих нами територій. Ми вже втратили до 13 млн. людей. Звісно, зараз більшість говорить, що хочуть повернутись. А якщо до дітей з жінками доєднаються їхні чоловіки? А якщо цим людям вже немає куди повертатись? Невідомо скільки ще людей виїде. Тож нам треба дожити і подивитись, яке населення у нас залишиться. Можливо, в результаті війни, населення, готового до пошуку розуміння з Росією виявиться більшість. Бо вже перемагали партії “за все хороше, проти всього поганого” і які були за те, що треба порозумітися з сусідами. І це після 2014 року. Тож не намагайтеся зрозуміти, що нас чекає після війни. На нас може чекати електоральний і політичний шок”.

Ганна Фельцан, Інформаційно-видавничий центр УжНУ