Navchas

У театрі ім. Шерегіїв відбулася прем’єра перформансу В. Шершуна “Один” за віршами П. Скунця, пише Сергій Федака, театральний оглядач.

Роботу присвячено ювілеєві поета, чиє 80-річчя випало на 20 травня 2022 р. (а 30 квітня виповнилося 15 літ від його смерті). Це серія із десятка хореографічних і декламаційно-пластичних композицій (хореограф В. Бабука). Усі вони надзвичайно динамічні, запальні, із внутрішнім драматизмом — зовсім як поезія Скунця, котрій теж притаманні цілі вервечки синонімів і антонімів, постійні протиставлення і взаємні віддзеркалювання образів, несподівані повороти думки, парадоксальні зіштовхування протилежних тверджень і настроїв. Танцюристи реалізують вибуховий потенціал Скунцевої поезії, перетворюють текстові образи у візуальні.

Кілька композицій витримано червоно-чорно-білих кольорах. Такі три барви були домінуючими ще з трипільських часів, саме ними розписували знамениту трипільську кераміку. Відтак вони через цілу групу опосередкувань перейшли і до українського ужиткового мистецтва, а відтак і фольклору та літератури (“Червоне то любов, а чорне то життя”). Чимало такої символіки кольорів і у віршах Скунця.

Одна композиція витримана у біло-блакитних кольорах. Це традиційні барви Богородиці, саме вони присутні на її українських іконах. Для Скунця образ матері-берегині завжди був домінуючим у його поезії. То ж вирішений у такій колористиці парубочий танець набуває особливого звучання, стає символом Скунцевої поезії у цілому.

Така складна вистава стала можлива тільки після нещодавнього оновлення технічних засобів театру. Коли з динаміків лине живий голос самого Скунця — мороз по шкірі. Хореографія супроводжується справжньою світломузикою десятків прожекторів. Згори б’ють сині блискавки, що прорвалися із Слова о полку Ігоревій до Скунцевої поезії.

Для композицій відібрано далеко не всі навіть основні жанри і теми даного поета. Скунць був настільки різноманітним, що його багатств вистачило би на десяток різних спектаклів. Тут узято переважно його любовну та пейзажну лірику, а також поему “Розп’яття”, якій судилася чи не найбільш драматична доля з усіх поетових творів. Видана ще 1971 р., вона нібито мала бути зустрінутою владою на-ура, адже присвячувалася Другій Світовій війні, радянському 23-річному воїну-розвіднику Івану Кубинцю з тячівського села Новоселиці, схопленого нацистами під час Мораво-Остравської операції і розіп’ятого на воротах 18 квітня 1945 р., за пару тижнів до нашої перемоги. А проте якраз на зламі 1971 і 1972 р. проведено чекістську операцію “Блок”, а за нею — арешти тридцяти українських дисидентів, причетних до виготовлення і поширення самвидаву. По всій Україні почали дути на воду. Хтось натякнув, що поема насправді не про Кубинця, а про одного з тодішніх арештованих — відомого критика Івана Світличного. Її негайно вилучено з продажу. Книгарні мали здавати для звіту відірвану обкладинку і титульний аркуш, а решту — спалити. Проте ряд таких покалічених примірників все-таки уникло вогню і потрапило до приватних бібліотек. Один з них зберігся у книгозбірні нашого батька. Наступну книжку Скунцю вдалося видати тільки 1979 р., між тим він займався переважно перекладами та принагідними публікаціями у періодиці.

В останніх епізодах перформансу актори декламують уривки з цієї поеми. Вона набуває нового несподіваного звучання, виявляється пророцтвом про розп’яття самого автора на ідеологічній брамі, яка могла бути входом до письменницького Едему, а виявилася вратами до особистої Голгофи. Врешті-решт спектакль підводитб до висновку, який сформулював сам Петро Миколайович:

Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

Передавати образи одного мистецтва (поезії) засобами іншого (театру) дуже складно. Цього разу планку узято, свідченням чого була тривала овація, влаштована глядачами