Navchas

У 1938 році мережа вузькоколійних залізниць Підкарпатської Русі (сьогодні територія Закарпатської області) складала понад 1000 км, з яких 380 км знаходились у відані Державної лісової та земельної компанії.

У другій половині XIX та на початку XX століття з території колишньої фабрики «Мундус» (за радянських часів Фанерно-меблевий комбінат, на сьогодні виробничі площі ТОВ «Ено Меблі Лтд») виходила вузькоколійна залізниця, яка пролягала правим берегом тоді Малого Ужа й за Доманинцями звертала на північний схід через урочище «Дубки», прямувала Кадубецьким масивом на північ, повз села Гусак, Петровці, Коромлю (Словаччина), а далі піднімалася до лісорозробок під горою Папрична. Коли лісосіка 1916 року вичерпала свій ресурс, колію демонтували.

Наступною залізницею Ужанської долини стала лісова за маршрутом Кам’яниця — Суха Гута — підніжжя гори Балова протяжністю 1,8 км. Вона була збудована в 90-х роках ХІХ ст. і працювала на кінській тязі. Проте в 1928-му ввели в дію ділянку колії 4,5 км, яка вже працювала на локомотивній тязі. 1936 року до неї долучили відгалуження завдовжки 1,75 км, яке йшло повз сірчаного потоку. А починалася ця ділянка на правому березі р. Уж (навпроти Невицького замку) і пролягала вона під гору Балова. Була розібрана 1936 року.

Найдовше служила вузькоколійка, що була споруджена за маршрутом Дубриничі — Чорноголова — Люта. Спочатку ця залізниця працювала на кінській тязі й становила 7,2 км. Фірма «Бантлін», побудувавши в 1893 році Перечинський лісохімзавод, викупила її та перевела на локомотивну тягу. В Дубриничах залізниця мала сполучення із широкою колією напрямку Ужгород — Перечин — В. Березний. Коли 1906 року фірма «Бантлін» викупила на околиці Чорноголови ліс, вузькоколійка досягла довжини 30 км. На відрізку Дубриничі — Чорноголова — Лютянка працювали 4 локомотиви, які перевозили до 150 тисяч кубометрів деревини щорічно. Деревину, привезену на станцію Дубриничі широкою залізницею, доправляли на Перечинський лісохімзавод.

У Дубриничах через р. Уж 1933 року побудували залізничний міст, яким пролягала й вузькоколійка. На той час у Чорноголові вже працювала пилорама, а залізниця Дубриничі — Чорноголова — Лютянка мала в експлуатації 44 вантажні платформи, два вагони для перевезення робітників та один службовий.

Саме на цій вузькоколійці працівники Дубриницького лісгоспу — машиніст паровоза Михайло Ревта зі своїм помічником Олександром Ревтою — в 1950-х багато років поспіль забезпечували безперебійне транспортування заготовленої деревини з верхніх лісоскладів на нижній склад лісопромгоспу. Щорічний об’єм вивезеної деревини становив понад 150 тисяч куб. м.

На початку ХХ ст. із Малого Березного долиною Ублянки ліс транспортували трьома вітками на кінській тязі, що належали королівській лісній управі. У 1902-му колію продовжили до с. Убля (нині Словаччина), і її протяжність сягнула 10,5 км. Тоді деревину, заготовлену на околицях Ублі, в Малий Березний везли десятьма вантажними платформами. З 1904 по 1914 рік на цьому відрізку шляху діяли три вітки завдовжки 5,5, 3,8 та 5,4 км, на яких працювало 12 вантажних лісовозних платформ. Після закінчення лісорозробок у долині Ублянки колію розібрали.

Ще одна вузькоколійка протяжністю 7,8 км була збудована в 1890-х роках в долині Вульшави. Коли відкрили Перечинський лісохімзавод, значення цієї залізниці зросло. Тоді з території підприємства вона повертала під Скалку й далі прямувала, роздвоюючись на північ і південний захід, під верх Папричний і джерело Сірчаного потоку. В 1920-х роках ХХ ст. залізницю розібрали.

Із «НЗ» за 10.08.2002 р. дізнаємося, що «для доправлення деревини з околиць Анталовець на військове деревообробне підприємство на початку ХХ ст. було споруджено вузькоколійку, яка мала два відгалуження, що йшли долиною Старого, Середнього і Крайнього потоків під Маковицю (вис. 978 м над р. м.), Анталовецьку Поляну (977 м над р. м.) та Токарню».

В обласному центрі є вул. Антонівська, де в будинку № 12 свого часу з дружиною Анною жив видатний діяч комуністичного і робітничого руху на Закарпатті Іван Туряниця. Назву отримала від вузькоколійної залізниці, яка з’єднувала Ужгород із Анталовцями (колишня назва — Антонівка). Історія її спорудження заслуговує на увагу, хоча ця лінія виходить за межі Ужанської долини. Напередодні Першої світової війни, щоб налагодити безперебійне постачання військової продукції було розпочато будівництво вузькоколійки Ужгород — Анталовці. Роботи йшли швидкими темпами, і вже в жовтні 1914 року залязниця завширшки 760 мм була здана в експлуатацію. Потяги рухалися тут на локомотивній тязі. За даними, які подає С. Федака, залізницю побудували російські військовополонені 1916 року. На той час її довжина становила 34 км 873 м.

Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини залізниця 1922 року перейшла у власність Ужгородського управління лісами. Згодом вузькоколійка отримала дозвіл на пасажирські перевезення. Для цього сформували потяг із пасажирських вагонів, який курсував за маршрутом Ужгород — Дравці — Барвінок — Підгорб — Холмовець — Руські Комарівці — Вовкове — Середнє — Чертеж — Худльово — Анталовці. Введення потяга в експлуатацію позитивно вплинуло на життя мешканців із навколишніх сіл, адже вони отримали можливість добиратися до обласного центру для збуту сільгосппродукції на ринку, спілкування з рідними й близькими. У людей старшого покоління залишилися добрі спогади про цей зручний транспорт. Внуки Костянтина Грабаря розповідають, що коли він був губернатором краю, то щодня їхав із Чертежа, де мав маєток, цим потягом вузькоколійки до Ужгорода на роботу, а на плечі в нього сиділа ручна сорока. Уявляєте? Губернатор із усіма їде потягом на роботу, і в нього на плечі ще й птах примостився. Крім того, Анталовська вузькоколійка багато років забезпечувала Ужгород дровами та іншою лісопродукцією.

На жаль, наприкінці 1960-х років залізниця припинила роботу як нерентабельна, а 1973-го колію розібрали і тепер уже її сліду не віднайти. Крім залишків перона вокзалу на західній околиці Середнього та приміщення ДЕПО в Ужгороді.