Navchas

Школа, спорт, тренування та чемпіонати… Аж якось під час змагань з багатоборства один з викладачів із фізпідготовки запитав: «Хлопче, а чи не хочеш стати рятувальником?» Відтоді й закрутилося… Закінчивши Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, Микола Дерич приступив до обов’язків інспектора цивільного захисту. Але спокійні робочі будні були не для нього. Потреба додати адреналіну в кров та поклик допомагати людям – ось чого прагнув хлопець. Тому за 3 роки він змінив інспекторський кітель на бойовку.

«Ще під час навчання мене більше приваблювали пожежні дисципліни. А коли вже перейшов від теорії до практики – упевнився в цьому на 100%. З 2012 року я начальник караулу 16-ї державної пожежно-рятувальної частини смт Міжгір’я. Так що усе за планом!

Звичайно ж, робота ризикована, виїзди різні, і бувало навіть так, що по 8 годин доводилося працювати на пожежі. Але воно того варте, адже негаразди зникають із пам’яті, натомість врятовані життя та допомога людям у скрутній ситуації – фіксуються надовго. До прикладу, перший виїзд… його я не дуже добре пам’ятаю. А от коли ми врятували людину – як зараз.

Це був ранок, десь 8:20, і ми вже готувалися здавати зміну. Раптом дзвінок – пожежа в житловому будинку в селищі Міжгір’я. Виїхали, провели розвідку, приступили до гасіння. На питання до сусідів, чи може хтось бути в будинку, відповіді не отримали. Але, коли вогонь був приборканий, ми раптом почули хрип людини. Реакція була миттєвою. Підхопили постраждалого на руки та винесли на свіже повітря, де на нього вже чекали медики. Згодом дізналися від лікарів, що постраждалий прийшов до тями, загроза для життя минула. Це було моє перше врятоване життя. От заради цього й варто присвятити себе Службі порятунку».

Проте бували під час чергувань супермена і кумедні випадки. Одного разу до Служби порятунку зателефонувала перелякана дитина та зі схлипуваннями повідомила, що вдома сама, а в пральній машинці… змія. Звісно ж, рятувальники не змієлови, але залишити дитину в небезпеці – не за канонами Служби порятунку. Поки їхали, думали чим можна завадити ситуації. Проте усе вирішилось і без допомоги фахівців ДСНС. Змію випустив на волю сусід, що прибіг на гойкання дитини.

«Діти – взагалі окремий «контингент», з яким треба бути досвідченими психологами. Коли трапляються негаразди за участі малечі, то більше часу іде на заспокоєння та пояснення, що усе буде добре, ніж на саму спецоперацію. На пам’яті класичний випадок: батьки вийшли на хвилину – діти зачинилися у квартирі. Перелякані дорослі викликали нас і допоки ми вирішували, як швидко та без зайвих матеріальних втрат відкрити двері, одночасно «включали» психолога та вмовляли малечу не панікувати. Далі піднялись у квартиру на поверх вище, спустились по штурмовій драбині у вікно та зайшли в квартиру, де нас вже чекали сестричка з братиком 4 та 2 років. Заревані, але щасливі від зустрічі з найріднішими».

Пожежі пожежами, але спорт полишати Микола Дерич і не збирався. Під час навчання представляв ЛДУ БЖД на змаганнях з гирьового спорту, а зараз – член збірної команди рятувальників Закарпаття «Зворотна тяга». Під час змагань на Хрещатику у вересні минулого року супермен ДСНС здолав особистий забіг серед чоловіків за 1 хвилину 41 секунду та показав добрий результат серед інших спортсменів-рятувальників.

«Вважаю, що змагання за форматом «Firefighter combat chаllenge», які прийшли на заміну пожежно-прикладному спорту, є більш актуальними для нашої роботи, адже вони тренують саме ті м’язи і ті навички, які ми щоденно відпрацьовуємо під час пожеж. Тому тренування до наступних змагань відбуваються 24/7: у спортзалі шліфуємо силу і тактику, а під час бойових виїздів – реальні умови змагань».

А вони, умови, бувають на пожежах вкрай різні та непередбачувані: від хибних викликів до масштабних пожеж із ризиком для життя самих вогнеборців. Такий випадок стався декілька років тому під час, здавалось би, звичайної пожежі у житловому будинку в смт Міжгір’я. Прибувши за викликом, бійці ДСНС дізнались, що у триповерховій будівлі з мансардою, яка переобладнана під готель, може перебувати жінка з дитиною. Микола разом з колегою одягнули апарати для захисту органів дихання та зору, піднялись наверх та почали шукати постояльців. Щільний дим, вузькі коридори й велика кількість приміщень… Де шукати постраждалих – і гадки не було. Як не було ні карточки, ні плану побудови цього «об’єкту». Спрацював сигнальний пристрій, апарати починали сичати і нагадувати рятувальникам про те, що потрібно виходити з будівлі, а жінки з дитиною все не вдавалося знайти… Коли ж залишались лічені подихи повітря у балоні, вогнеборцям повідомили, що жінка та дитина знайшлися цілі та неушкоджені. Це було полегшення.

«Звичайно, робота важка, ризикована і ти не завжди знаєш, що очікує тебе у чергову добу. Але! Очі врятованих від лиха людей та слова вдячності за таку потрібну в скрутний момент допомогу – цінніше за будь-які матеріальні блага. У моїй родині підростають дві донечки, тож сподіваюсь, що вони продовжать династію пожежних-рятувальників та теж стануть на стежину доброї справи – будуть рятувальницями!»

ГУ ДСНС України у Закарпатській області