Navchas

Пожежний Урал, що проїхав ревучи повз школу в селі Калини Тячівського району, розділив життя маленького Миколи на до та після…  Адже, побачивши цього червоно-білого велетня, який щодуху мчав на допомогу людям здіймаючи у повітря куряву, восьмикласник зрозумів – це його мрія! Сидіти в кабіні пожежного автомобіля, бути потрібним людям та відчувати, як адреналін закипає у жилах – саме це його покликання і він попри все має його досягти.

Минули  роки, але мрія нікуди не поділася. Їй таки судилося збутися.  Закінчивши юридичний факультет Ужгородського національного університету, Микола Михалчич влаштувався працювати до Служби порятунку. Саме тут зараз і боронить спокій громадян від вогню працюючи командиром відділення 1-ї державної пожежно-рятувальної частини м. Тячів.

Звичайно одного ентузіазму та молодечого запалу хлопця виявилось замало і не все одразу виходило добре. Багато що собі уявляв у мріях, виявилось зовсім не так, але на допомогу у вдосконаленні  професіоналізму завжди приходили  старші колеги-наставники – Ярослав Богдан, Василь Рижак та Іван Микулець. Вони завжди підказували нашому герою що і як робити краще, із мінімальними втратами та, головне, говорили:  якою б загрозливою не була ситуація, до всього треба підходити розсудливо.  Перший час Микола постійно питав у хлопців, коли ті поверталися з пожеж: що було, де і як гасили, які були складнощі.  

 А ще, в перші роки служби за хлопцем закріпилось прізвисько «баба Ванга», адже він завжди передчував де горітиме з точністю до назви населеного пункту. «Буває сидимо, п’ємо каву зранку, а мені думка в голову – зараз поїдемо на пожежу у Солотвино. Минає кілька хвилин і одразу ж виклик. І дійсно, пожежа саме у тому населеному пункті, де я й казав. Але то все курйози. Насправді ж, кожна пожежа – то трагедія для людини та виклик для нас».

«Свою першу пожежу  пам’ятаю як зараз,  адже звідти я прийшов…  босий. Тоді, у центрі Тересви, горіла аптека й від високої температури поплавилось усе що було всередині:  майно, інвентар, обшивка. Чоботи почали прилипати й врешті-решт, коли приїхали до частини, довелось  перевзуватись». Однак, це складнощі роботи. Головне – допомогти громадянам: запобігти людським жертвам та врятувати чим більше нажитого роками.

Єдине, що дивує нашого супермена ДСНС – це переконання місцевих жителів, що вони все можуть зробити самі, адже вони господарі справи. Проте, у намаганні ліквідувати пожежу власноруч, громадяни просто втрачають дорогоцінний час та тим самим збільшують обсяги знищеного вогнем.  

Згадує, як  місяць назад у Грушові виникла пожежа в житловому будинку. Вогонь дуже швидко поширювався площею, але власник не поспішав телефонувати на 101, намагаючись приборкати полум’я самотужки, а час було втрачено. Коли наші підрозділи прибули на місце, вогонь вже встиг взяти у полон  надвірну споруду, що розташована впритул до осередку вогню та перекидався на дві житлові будівлі сусідів. Сприяла й щільна забудова.  На щастя, попри усі складнощі: відсутність вододжерел та гідрантів поруч, а також запізнє повідомлення,  все ж два з трьох будинків вдалось врятувати. А от хату, з якої все почалось – ні.  

«Ось так, стараються люди, заробляють, будують, а тут раз… і немає нічого. Через цю пожежу власник залишився без даху над головою і тепер поневіряється деінде». Ще відверто дивують Миколу «диванні війська», котрі завжди знають «як» і «що» мають робити вогнеборці на пожежі. А інколи й чого гіршого, починають виривати пожежний ствол з рук. Та тим лише шкодять і собі, й виконанню роботи надзвичайниками.  Таких наш герой завжди запрошує на роботу до Служби порятунку. Але чогось вони не квапляться… лишень допомагають «порадами».

Є в нашого супермена й свої ноу-хау із знімання котиків з висоти. Адже й на такі виклики інколи доводиться виїздити. Одного разу в Тячеві кіт заліз на дах будинку й завзято кликав на допомогу. Переполохав не лише власників, що самі намагались дістатись пухнастого, а й сусідів. Знімати Мурчика з висоти приїхали рятувальники, серед яких був і Микола. Вже й драбину розклали і мізкували як провести цю спецоперацію. А Микола у цей час попросив у власників сосиску та підманив бешкетника нею. Все завершилось вдячністю господарів та закликами рятувальників слідкувати за домашнім улюбленцем у майбутньому.

«Коли люди вдячні нам, це завжди приємно. Скажуть одне слово «Дякую!», а скільки одразу теплоти  на душі. Розумієш, що не дарма працюєш та живеш. До речі, в рідному селі Калини Тячівського району нашому герою дякують ледве не щодня, адже коли тут виникають загоряння він першим приходить на допомогу. Так загасив вже дві пожежі, без виклику колег з підрозділу.

У вільний від служби час Микола любить ходити у гори та разом із друзями чи батьками збирати ягоди, гриби, чи просто розкласти палатку та милуватись краєвидами. Так він релаксує від отриманих на роботі напружень та складних буднів бійця ДСНС. Але попри усі професійні навантаження, зраджувати дитячій мрії та змінювати професію супермен ДСНС не збирається.

«У кожного в житті є мета, і він її мусить досягти. Ось я поставив собі ціль, що я хочу працювати у пожежній частині – і ось я тут! Мрія збулась, тож дурнем треба бути, аби її полишити…»

ГУ ДСНС України у Закарпатській області