Navchas

“Потрапив у горнило Чорнобиля в 1986 році, одразу після навчання у Львівському пожежно-технічному училищі. Тоді здійснював наглядові функції в машинних залах першого та другого енергоблоків. Службу несли вахтовим методом.

У той час, саме монтували саркофаг четвертого енергоблоку, відділяли його стіною від третього. Питанням пожежної безпеки приділяли значну увагу. Було встановлено суворий протипожежний режим. На території станції заборонялося навіть сірник запалювати. Дози радіації на території були суттєві. На це навіть вказувало й погіршення самопочуття в особового складу. З початку, з незвички, радіація давала про себе знати пирхотою в горлі, головним болем. Згодом організм адаптувався. Два рази на тиждень здавали кров на аналізи. Її показники стали погіршуватися вже після шостої вахти. Апетиту майже не було, ходили як “сонні мухи”.

У 1987-му отримав призначення в 35-ти кілометрову зону від епіцентру катастрофи. На той час саме проводилося будівництво міста Славутич, там і працював начальником варти. Брав участь у гасінні пожеж у “рудому” лісі, на могильнику техніки… Наша пожежна частина розміщувалася у двох вагончиках. В першому – зв`язок, начальник варти, навчальний клас, а в іншому караульне приміщення. На озброєнні частини знаходилося чотири одиниці пожежної техніки. Так і прослужив ще чотири місяці.

Найбільше вражала безлюдна місцевість. Місто без людей, залишені напризволяще тварини, їх навіть бездомними не назвеш, жили прямо в будинках та квартирах, самі. Складалося враження, що тут взагалі немає ніякого “життя”. Самі ж ліквідатори мешкали в гуртожитку. Умови проживання теж були досить незвичними: вікна в кімнатах наглухо зачинені темними занавісками та затягнуті поліетиленовою плівкою. Щоправда, харчування було на високому рівні, питна вода довозилася. На перших порах навіть вмивалися мінеральною водою, добре що її було в достатній кількості”.

ГУ ДСНС України у Закарпатській області