Валерій Тимченко: “Увесь жах Чорнобиля відчувся, напевно тоді, коли довелося пролітати над самісінькою горловиною зруйнованого четвертого реактора”

1 місяць ago admin 0

Уже 35 років українці несуть тягар Чорнобильського лиха. Люди, котрі пройшли горнило цієї техногенної катастрофи назавжди пронесуть в пам’яті полинову гіркоту і світло тих людей, яких не повернеш… Серед них і полковник служби цивільного захисту, ветеран служби Валерій Тимченко.

До Чорнобиля нашого співрозмовника доля “закинула” у 27-річному віці, коли працював інспектором держпожежнагляду в Мукачівському райвідділі міліції. У „зоні” служба тоді йшла вахтовим методом: місяць – в Чорнобилі, а місяць – вдома.

– У січні 1990 року я вперше не лише побачив Чорнобиль, а й реально відчув його, – згадує Валерій Васильович. – Спочатку страшенно дерло в горлі, здавалося, що його затискають гвинтиками. Тоді ми не знали найголовнішого – як надмірна радіація відбирає силу й здоров’я у людей, не залишаючи права вибору… Тільки з часом усвідомив слова батька покійного Віктора Кібенка (пожежника першої шеренги), котрий, навідуючись до частини, постійно просив нас, щоб ми береглися. Те, що радіація не має ні смаку, ні кольору, ні запаху, притупляло почуття небезпеки. Чимало з тих, хто розділив зі мною цю небезпечну службу, вже відійшли у вічність…

– У той час охороною цього міста та 30-кілометровою зоною відчуження займалася шістнадцята пожежна частина. Вона в Чорнобилі стояла на самому виїзді з міста в бік станції. Розселили нас у двомісних кімнатах місцевого гуртожитку, а потім суворо проконсультували: ходити треба лише визначеними доріжками – у пожежну частину, їдальню, і нікуди більше не ступати. Центральною дорогою можна було пересуватися без обмежень. Мотивували таке рішення наявністю радіації. З усього захисного спорядження – лише марлева пов’язка. Інших засобів захисту не було. Хоча нам казали про радіаційну небезпеку, яку, зрештою, несуть у собі дим і вогонь, власне все, що пов’язане з пожежею. Адже за таких умов неминуче і зовнішнє опромінення, і внутрішнє – внаслідок респіративного надходження радіоактивних речовин в людський організм. Якою була реальна доза опромінення, не знав ніхто. Після закінчення терміну служби нам видавалося посвідчення, де вона вказувалася. У всіх, хто тоді проходив службу, фіксувався сталий показник – 0,2 бера. Реально ж вони були на порядок більше встановленої норми. Довелося займатися й кадровою роботою, і командувати вертолітним загоном, працювати й інспектором держпожнагляду. Пригадую, минуло десь півмісяця моєї першої вахти, коли при нагоді попросив дозиметриста виміряти, чим “дихають” наші нехитрі кімнатні речі. Біля дверей стрілка апарата зупинилася на позначці 2000 гамма-випромінення. Довелося негайно їх міняти. А до цього часу там мешкали колеги.


Робочий день тривав з восьмої ранку до сьомої вечора. Виїздів було багато: люди страшенно стомлювалися, напевно, не так від вогню, як від отриманого опромінення. Після вечері приходили на відпочинок і буквально валилися з ніг. Лише там, у „зоні”, можна було сповна осмислити дії й роль пожежників, які рятували нашу землю тієї першої катастрофічної ночі. Після їхнього подвигу, інші просто не мали права працювати у півсили.

Весна в Чорнобилі запам’яталася великими пожежами, що розповсюджувалися на десятки кілометрів сухотрав’я. Горіли гектари болотистих торфовищ, у вогняний полон потрапляли лісові масиви й житлові будинки. Бувало таке, що одночасно полум’ям охоплювало 5-10 хат. За день – по 15-20 виїздів. Вертолітному загону, яким командував наш співрозмовник, доводилося займатися не лише повітряною розвідкою території, а й безпосередньо гасити пожежі там, де доступ червоно-білої техніки був неможливим. На річці Прип’ять – багато островів. На більших з них раніше жили люди, а менші використовувалися під сінокоси. Загоряння на них суттєво впливали на підвищення радіоактивного фону, й їх треба було гасити. Для цього пожежні використовували “хлопавки”.

– „Хлопавка” – це щось на зразок збільшеної у розмірах „мухобойки”. Вертоліт сідав, і ми ними прибивали вогонь. Умови праці невимовно тяжкі: тепло, а тут ще полум’я, ядучий дим, високий рівень радіації. Марлевої пов’язки для захисту вистачало ненадовго. Потім її просто знімали, щоб не утруднювала дихання. Отак, одягнені у звичайнісіньке “хебе”, без будь-яких інших засобів захисту приборкували вогняну стихію…

Увесь жах Чорнобиля відчувся, напевно, тоді, коли довелося пролітати над самісінькою горловиною зруйнованого четвертого реактора. А потім очі зупинилися на жовтогарячій смузі завдовжки 100-150 метрів серед лісового масиву, що прямувала в бік сусідньої Білорусі. Це були сосни, які від отриманої дози, зелене вбрання змінили на руде, – згадує Валерій Васильович.

У дощову погоду обльоти не проводилися, тоді Валерій Тимченко повертався до обов’язків інспектора держпожежнагляду. Робота інспекції була націлена на забезпечення пожежного захисту в зоні розташування сил, які проводили аварійно-відновлювальні роботи. Серед них були магазини, склади і об’єкти дезактивації, автобусні та транспортні підприємства, що завозили і вивозили людей в зону щодня. Працювали й спеціалісти різних наукових установ. В основному вони проводили всілякі досліди на щурах. Останніх тут вистачало, причому вони вже, напевно, зазнали певної мутації, бо були досить великих розмірів. Незважаючи на виняткову пильність та найсуворіші профілактичні заходи, вогонь продовжував свою сумну статистику не лише в зоні, й на самій атомній станції.

– Пригадую, коли моя чорнобильська служба вже закінчилася і ми разом з колегами чекали на відправлення за межі зони, нас раптом з усіма іншими підняли по тривозі – на одному з реакторів загорівся кабельний тунель. Усі пожежники негайно виїхали туди. Доїхали до самої станції і ми. На наше щастя, на той момент ті караули, які першими прибули на місце пожежі, вже приборкали її. І ми повернулися звідти без зайвої дози опромінення, – спогади перериваються хвилинним мовчанням… Усі пожежі там були надзвичайними, бо вогонь і дим у 30-кілометровій зоні несли загрозу виняткову. Гіркоту того диму, ми вдихаємо і досі.

Коли Валерій Тимченко повернувся в обійми рідних: дружини, тоді ще малолітніх доньки й сина, сліз не стримував… Але то були сльози, за які не соромно навіть справжнім чоловікам.

ГУ ДСНС України у Закарпатській області