ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАКАРПАТТЯ – НАЦІОНАЛЬНА СПАДЩИНА
5 років ago admin 0
Протягом багатьох століть люди використовували деревину як будівельний матеріал. У кожного народу сформувалися свої технології і особливості художньої обробки дерева. Оскільки у давнину більшість українських земель була покрита густими лісами, це стало сприятливим чинником для розвитку тут дерев’яної архітектури.
Дерев’яні церкви як національна спадщина
У кожного краю є щось таке, чого немає ніде інде і чим можна пишатися навіть за межами своєї держави. Такою гордістю для Закарпаття є унікальні в своєму роді дерев’яні церкви, збудовані талановитими майстрами без жодного цвяху у специфічних архітектурних стилях, прекрасні й автентичні пам’ятки народного мистецтва, в яких, напевно, найбільше виражений національний колорит архітектури. Багатогранна історія Закарпаття залишила нащадкам багатий історико-культурний спадок. Переплетіння різних епох, народів, релігій створили неповторний ансамбль об’єктів дерев’яного зодчества. Сьогодні нараховується 110 дерев’яних храмів, 43 з яких збудовано в першій половині ХХ ст. Цікавими з архітектурної точки зору є близько 100 дзвіниць, 33 з яких внесені до списку пам’яток історико-культурної архітектури.
Закарпаття має безцінне надбання – зразки сакрального мистецтва, які стали світовою спадщиною. Унікальна архітектура, якою гордяться на національному рівні, спадщина, яку вважають одним із національних символів і показують туристам з усього світу. Неповторні дерев’яні церкви занесені до світової спадщини ЮНЕСКО. Під час засідання 37-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Камбоджі 21 червня 2013 року «Дерев’яні церкви Карпатського регіону України» одноголосно внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Увагу експертів у нашому краї привернули: Ансамбль пам’ятки архітектури 1745 р. церкви Собору Святого Архистратига Михайла в с. Ужку Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл.; ансамбль пам’ятки архітектури 1813-1824 рр. церкви Вознесення Господнього (Струківської) в с. Ясіня Рахівського р-ну Закарпатської обл.
Закарпаття століттями входило окраїною в центральноєвропейські державні утворення, але зберегло своє українське обличчя і душу. Тут зустрічаються східна і західна гілки християнства. Жодна інша земля в Європі й жодна інша українська область, де збереглися дерев’яні церкви, не має такого розмаїття стилів та форм народної церковної архітектури. Де як не в центрі Європи повинні мати представництво церковні пам’ятки всіх суміжних українських і неукраїнських територій? Цей край поповнив світову мистецьку скарбницю найціннішим внеском – мистецтвом дерев’яних церков. Найбільш виразними особливостями карпатських дерев’яних церков є їх невеликі розміри (церкви увінчують природні підвищення, ніби виростаючи з них, а не домінуючи над ними); їхня відповідність духові місця – тому інтимному душевному настроєві людини (така рівновага випливає з життя, узгодженого з довкіллям); їхня мальовничість, що першою впадає в око, випереджуючи враження від конструктивної системи.
Кожна з етнічних груп мешканців Карпат створила свій стиль дерев’яної церкви. Розрізняють 5 архітектурних стилів дерев’яних храмів Закарпаття: бойківський, лемківський, гуцульський, бароковий та готичний, а також два підстилі ─ середньогуцульський та стиль «ампір». У межах стилів розрізняють кілька варіантів.
У верхів’ї річки Уж домінують невимовно досконалі в пропорціях бойківські церкви (Ужок, Гусний, Сухий, Кострино, Вишка). Вишукана композиція з трьох ступінчастих пірамідальних верхів прадавньої форми ніби зіткана з мерехтливих ґонтинок, що міняться всіма відтінками карпатського лісу. Шість закарпатських бойківських церков мають велику рідню на Львівщині – близько півсотні бойківських церков у селах Сколівського і Турківського районів та ще кілька на Івано-Франківщині. Лемки – найзахідніша група українських горян – створили свій стиль церкви: в результаті поєднання стародавніх українських шатрових ступінчастих верхів і високої вежі з розвинутим бароковим завершенням утворилося архітектурне диво. Форми лемківської церкви стрімко наростають від низького східного зрубу до маківки вежі. В Україні збережені лише дві класичні лемківські церкви в Ужгородському і Київському музеях народної архітектури. Три церкви цього стилю були перевезені в 1930-х роках із Закарпаття у Чехію. Закарпатські лемківські церкви дещо відрізняються від двадцяти церков у лемківських селах Східної Словаччини та від найбільшої групи лемківських церков у південно-східній Польщі.
На закарпатській Гуцульщині вціліли лише дві п’ятизрубні гуцульські церкви в селищі Ясіня і в його присілку Плитоватий, та, можливо, це найгарніші церкви на всю Гуцульщину. У гуцульських селах Івано-Франківщини кілька десятків п’ятидільних церков демонструють усі можливі варіанти цього стилю.
Найбагатша на дерев’яні церкви Воловецько-Міжгірська Верховина. Тут панує стиль дерев’яного храму, що склався у XVIII сторіччі під впливом мурованих храмів із бароковою або готичною дзвіницею на головному фасаді. На Міжгірщині найдовше в Україні і, очевидно, в Європі існувало дерев’яне церковне будівництво. До середини XX сторіччя тут споруджували повністю традиційні церкви з вежами. Надзвичайно цінними є архаїчні, збудовані з дуба храми з височенними готичним шпилями в селах Хустського і Тячівського районів. Це знаменита готика Потисся, багато в чому подібна до готичних храмів та дзвіниць сусідніх Румунії та Угорщини. Найменші готичні церкви збережено в Івашковиці (1658) і Локті (1734) на Іршавщині та в Новоселиці (1669) на Виноградівщині.
Упродовж XX сторіччя ідея збереження й охорони пам’яток народного мистецтва набула в Європі загального визнання. Водночас у цьому, позначеному ідеєю захисту старовини, столітті немає жодного десятиліття, коли б не руйнувалися закарпатські дерев’яні церкви. На початку XXI ст. найактуальнішою залишається проблема збереження цих пам’яток. Згідно з протоколами візитації єпископа Михайло-Мануїла Ольшавського, в середині XVIII ст. всі церкви величезної, ще не поділеної Мукачівської греко-католицької єпархії, були дерев’яними, за винятком кількох міських та монастирських храмів (усього на 1774 рік налічувалося 800 церков).
Дерев’яні церкви масово замінювалися мурованими з кінця XVIII ст., впродовж усього XIX ст. і аж до 1945 р. У радянський період проводилася цілеспрямована робота, спрямована на зменшення кількості церковних споруд у західних областях України.
На Закарпатті з 1945 р. до 1985 р. (початок демократизації в СРСР) знищено 16 дерев’яних та 11 мурованих церков, багато каплиць та хрестів. Нищення церковних пам’яток відбувається, на жаль, і зараз, на наших очах. Закони, ухвалені для охорони пам’яток, не діють, люди прагнуть мати комфортне приміщення для моління, але байдужі до стародавньої спадщини. За останні 17 років з архітектурної мапи Закарпаття зникли 12 старих і 11 новіших дерев’яних церков та 11 дзвіниць. Багатьом шедеврам сторовини загрожує знищення. Низку пам’яток перероблено, а замальовування та розбирання старих іконостасів набуло катастрофічного розмаху.
Попри всі втрати і невтішні реалії Закарпаття все ще залишається багатим на пам’ятки і привабливим для відвідувачів. Ось деякі цифри, що можуть бути цікавими для шанувальників сторовини. Сьогодні налічується 110 закарпатських дерев’яних церков, з яких 43 збудовані в першій половині XX ст. До цього числа можемо додати ще кілька кращих храмів із збудованих впродовж 1990-х та на початку 2000-х років. Цікавими з архітектурного погляду є близько 100 дзвіниць, із яких 33 занесені до списку пам’яток. Абсолютна більшість церков – це цінні твори народного мистецтва, хоча немало їх перероблено, вкрито бляхою тощо. Зруби церков у Колодному і Середньому Водяному датують XV сторіччям. 19 церков були споруджені у XVII ст., 29 церков і 9 дзвіниць постали у XVIII ст., 4 церкви і 32 дзвіниці представляють XIX ст. У першій половині XX сторіччя були споруджені 47 дерев’яних церков різної архітектурної вартості та 71 дзвіниця. З 1947 р. до 1990 р. в умовах СРСР церкви не споруджували.
Початок XXI століття позначений не лише відчутними втратами в дерев’яній архітектурі, але й позитивними тенденціями, відродженням мистецтва будувати з дерева. Змінюються епохи і стилі, та не змінюються дерев’яні церкви, залишаючись невичерпним джерелом глибокої внутрішньої насолоди і мистецького натхнення. Чи варто зайвий раз наголошувати про необхідність берегти ці обереги нашого буття? Дерев’яна церковна архітектура є найціннішою сторінкою народного мистецтва Закарпаття. Саме воно найбільшою мірою репрезентує наш край у всій його своєрідності та складності історії. Церковне будівництво наочно засвідчує збережену впродовж століть належність до українського мистецтва, як і відбиває взаємовпливи з художнім світом сусідніх народів. Водночас дерев’яна церковна архітектура Закарпаття є лише частиною великого заповідника народного дерев’яного будівництва, ім’я якому Українські Карпати, який теж є лише частиною величезного материка української дерев’яної архітектури. Вперше постало питання про захист дерев’яних церков під час належності Закарпаття до Чехословацької республіки (1919-1939). Уперше переважно українськими та чеськими вченими широко публікуються статті та книги про народне мистецтво й архітектуру. Влаштовуються виставки народних ремесел, фотовиставки народної архітектури. П’ять дерев’яних церков, яким загрожувало руйнування, перевезено в Чехію, а ще три перевезені в межах краю.
Церква з унікальними дзвонами та тріскотником
Храм Святого Архангела Михаїла в Ужку – яскравий приклад архітектури бойківської школи. Цей стиль особливий тим, що зазнав змін, характерних лише для маленького регіону в Закарпатті. Якщо прямувати до села зі сторони Ужоцького перевалу, легко помітити храм у вишуканому обрамленні Карпатських гір. Чорний колір ґонту, що вкриває дерев’яну святиню згори донизу, додає їй витонченості та створює чіткий акцент. Подібне «вбрання» церков спостерігається ще хіба в Словаччині, проте чим далі, тим рідше люди обирають такий спосіб обробки – темний, майже чорний колір, досягається шляхом покриття ґонту спеціальною олією, що захищає дерево від вологи. Збудована церква була у 1745 році, але й донині вона зовні зберегла свій первісний вигляд. Існує народний переказ, згідно з яким після приходу чуми в Європу в Ужку вижив лише один селянин. Саме він і жив трохи вище від пізніше збудованої церкви. Згодом сюди почали переїжджати мешканці довколишніх галицьких сіл із боку Львівської області. Церкву споруджували всім селом під керівництвом майстрів Павла Тоніва з села Бітля (сусіднє село на Львівщині) та Івана Циганина – з Тихого. Уся церква зроблена з ялини та бука, а замість гвіздків усе скріплюють маленькі дерев’яні кілки. До сьогодні дерев’яний храм – єдина святиня в Ужку. Нині він належить до Московського патріархату. Особливою родзинкою церкви є дзвіниця. Мешканці покрили її бляхою, котру старанно фарбують у світло-блакитний колір, що символізує у християнстві небо. Такий вибір оздоблення пам’ятки архітектури – не найкращий, адже під покриттям дерево не дихає і швидше руйнується. Утім, важко сперечатися з багаторічними традиціями. Саме у цій споруді знаходяться три дзвони. Найстаршому з них більше років, ніж самій церкві – він був вилитий ще у 1638 році й тримається на дерев’яних скобах. Інші два калатала сучасніші – повністю залізні. Інформації про них не збереглося – їх могли як вилити спеціально для церкви, так і привезти звідкись уже готовими.
Справжня ж реліквія знаходиться на горищі самої церкви – це старовинний тріскотник. Він виглядає як дерев’яний ящик із решіткою, проте є незвичайним інструментом. Ще коли будували церкву, його зробили з ялини та ліщини. Почути його можна лише раз у році – перед Великоднем, коли люди готуються до свята. Згідно з традицією, у дзвони у цей час калатати заборонено, ось і приводять його у дію поворотом дерев’яної ручки, створюючи справжній гуркіт. Як тільки паски спечені та освячені – тріскотник знову замовкає. Ще на рік. Не дивно, що про ці унікальні калатала знає мало хто з приїжджих.
Зовнішня краса та багата історія храму Святого Архангела Михаїла вражає. Шкода лише, що наразі інтер’єр церкви зіпсований пластиковою вагонкою та штучними квітами. Автентичними у святині залишилися три ікони. Внесення до Спадщини ЮНЕСКО – шанс для храму повернути свій початковий вигляд, а для нас – зберегти історичну пам’ятку для наступних поколінь.
Струківська церква – святиня, що об’єднує релігійні громади
Другою закарпатською дерев’яною святинею, яку внесли у міжнародний Список, стала церква Вознесіння Господнього у селі Ясіня на Рахівщині. Її ще називають Струківською. Споруда особлива перш за все своєю дзвіницею, що вважається одним із найгарніших витворів закарпатського архітектурного мистецтва. Святиня відноситься до найменших дерев’яних церков на Закарпатті. У той самий час вона є надзвичайно акуратною, витонченою та ідеально вписаною у ландшафт. Є у ній навіть щось казкове. Аби мати просторове уявлення про споруду, необхідно обійти її навкруги: відразу стає видно старанно тесані балкові зруби, продумане співвідношення центральної та бокових частин, ґонтову покрівлю дахів та маленькі ліхтарики під ними. Дата побудови церкви – 1824 рік – вирізьблена на окремій дошці та оздоблена трьома хрестами.
У 30-их роках ХХ століття Струківська церква була певним символом Підкарпатської Русі – її зображення прикрашало поштові марки у часи, коли Закарпаття входило до складу Першої Чехословацької Республіки. Історія заснування села та храму тісно пов’язані між собою. Люди залюбки розповідають про святе місце, де розташована церква, та про гуцула Івана Струка, що вів отару овець із села Зелене. Коли кілька сотень років тому він повертався додому, сонячна приємна погода та надзвичайні краєвиди долин Рахівщини змусили пастуха затриматися і замилуватися красою. Невдовзі почалися сильні морози, тому чоловік не зміг попрямувати додому з вівцями – перевал сильно засипало снігом. Він повернувся у долину і збив кошару – залишив там овець, а сам вирушив у путь.
Пройшла зима, і пастух вирішив повернутися у гарну місцину разом із сином – його здивуванню та радості не було меж, коли він побачив всіх своїх овець живими та ще й із приплодом. Єдиною причиною пояснення цих подій могло бути тільки диво. Саме цьому Струк збудував на цьому місці капличку та будинок із найбільшого ясена. Пень дерева був настільки широким, що біля нього, упершись спинами, могли сісти дванадцятеро осіб. Саме пастух у долині заснував село Ясіня. Згодом на місці каплички була збудована і посвячена церква Вознесіння, хоча традиційна її назва – Струківська. Інтер’єр храму дуже затишний та вишуканий одночасно – тут збереглися ікони XVII століття, котрі відрізняються тонкою гармонією кольорів та притаманним народним типажем.
Греко-католицька громада відродилася тут восени 1995 року. Цікаво, що греко-католики у святині почергово проводять богослужіння з православними. А подібне спостерігається зовсім не часто. За пам’яткою старанно доглядають – її реставрували у 1971 році, а відносно нещодавно, у лютому 2006 року, було оновлено ґонтове покриття дахів. Належний вигляд церкви та її значущість в історичному та духовному розвитку краю стали основними причинами внесення її до Списку ЮНЕСКО. Храм Святого Архангела Михаїла в Ужку та церква Вознесіння Господнього у Ясінях – архітектурні докази існування на Закарпатті гідних міжнародного визнання творів сакрального мистецтва. Проте, щоб відчути особливу духовну атмосферу цих храмів, до них варто навідатися особисто. Про дерев’яні церкви Воловеччини на сторінках «Галицької брами» розповідає дослідник дерев’яної архітектури Закарпаття, мистецтвознавець Михайло Сирохман. Із його статті дізнаємося про особливу групу дерев’яних церков зламу ХІХ–ХХ ст., в архітектурі яких несподівано виринає останній сплеск бароко. Деякі з цих церков будував майстер Василь Улинець, відомості про якого досліднику вдалося виявити в архівах та у родині будівничого.
Протягом багатьох століть люди використовували деревину як будівельний матеріал. У кожного народу сформувалися свої технології і особливості художньої обробки дерева. Оскільки у давнину більшість українських земель […]
