Професор Сергій Федака про вистави ІІІ фестивалю "Під цвітом сакури"

5 років ago admin 0

Любов 0.1, 0.2, 0.3

Третіій Ужгородський фестиваль камерних театрів “Під цвітом сакури” відкрив Львівський національний театр ім. М.Заньковецької виставою Т.Литвиненко “Три любові” (за книжкою-щоденником А.Дункан і книжкою російського мемуариста І.Шнейдера про С.Єсеніна).

 

 

Спектакль дуже видовищний. Знаменита танцівниця з Сан-Франциска (А.Сотникова) спробувала протанцювати історію трьох своїх романів (хореографія Н.Каспшишак) – з американцями Крегом і Зінгером та росіянином Єсеніним. Років п’ятнадцять тому до Ужгорода приїжджала столична антреприза з чоловічою версією цієї історії (очима історії, текст починався словами “Того вечора я чомусь був тверезим”), тепер маємо версію жіночу. Чесно кажучи, вони зовсім не стикуються між собою, як і більшість оповідей, розказаних паралельно чоловіком і жінкою. Ця – набагато красивіша, гармонійніша, хоча теж з надривом і драматичністю.

 

Актриса створила максимально привабливий образ Айседори (порівняно з тим, як його зазвичай відтворюють, наприклад у серіалі “Єсенін”). По-перше, зроблено усе за реальним щоденником. По-друге, танцівницю показано через те, що для неї було сенсом життя – через танець. Скупа сценографія витримана у трьох барвах – чорне, червоне і біле. Сама Айседора постійно змінює колір, її партнер – завжди у білому.

Усіх трьох чоловіків грає один актор (Я.Кіргач), хоча це три дуже різні типажі: авторитарний продюсер Крег, значно м’якший і закоханий по вуха бізнесмен Зінгер і вибухово-непередбачуваний Єсенін. Треба уміти так кардинально т тричі перевтілитися за якусь годину! При цьому на першому плані завжди жінка, її чоловіки тільки відтінюють її, хоча всі сюжетні повороти пов’язані саме з ними.

Крег – вибір юної дівчинки, яка шукає “папіка”, покровителя, хижака, що відлякуватиме від неї усіх інших. ЗІнгер постає на контрасті, позитивним до непристойності, а що занадто – то не здорово. Натомість Єсенін у цій інтерпретації схожий на мавпу з гранатою – можливо, саме цим і приваблював Айседору. Говорить (кричить) переважно віршами. Власне, не говорить – живе ними. Граната від нього долітає до Айседори вже після смерті Сергія. Загибель Дункан була дуже якоюсь літературною, кінематографічною, справді якимсь інфернальним привітом від поета з його вічності.

Усі історія на диво нагадує українську народну баладу на три-чотири довгі куплети (або ж американське кантрі). Така собі мініатюра про парадокси жіночого кохання, про закутки жіночої душі, куди рідко проникає денне світло. Нехай гірше, аби інше! І ще багато всякого, чого просто неможливо виразити словами. Тому актриса постійно танцює, мова її тіла максимально відверта, туніка на ній постійно асоціюється з античною трагедією, з ірраціональними силами, які постійно і штовхають героїню на все нові і нові пошуки неіснуючого ідеалу.

Твір є органічним поєднанням трьох стихій – драматургії, музики і танцю. Він залишає стійкий післясмак і надовго закарбовується у пам’яті. То ж фестиваль відкрився напрочуд вдало, хай би так і продовжувався.

 


 

Усмішка з-під пенсне

Ужгородський фестиваль “Під цвітом сакури” продовжив Волинський академічний театр ім.. Шевченка з виставою М.Ілляшенка за двома одноактівками А.Чехова “Ведмідь” і “Пропозиція” (український переклад А.Хуторяна).


Це чи не найновіша робота волинян – в Ужгороді відбувся четвертий її показ, а для даного складу акторів – взагалі тільки другий. Колективу вдалося збити хрестоматійний пил з загальновідомих речей і примусити їх сяяти заново. Ідея перетворити два анекдоти на серію сценічних коміксів виявилася вдалою. Практично кожна мізансцена так і проситься до фотознімку. «Веселі картинки” змінюють одна одну, як у калейдоскопі.

Обидва твори про те, що кохання знаходить людей незбагненим шляхом, проте шлях до шлюбу – ще більш незбагненний. Ще до початку дії сцена інтригує глядача розкішними декораціями (художниця-постановниця Б. Бочкай) – меблі червоного дерева з різьбленням і зеленим плюшем, ломберний столик з мідним канделябром, кавник – наче з картини Ліотара. І раптом випливає “чорний лебідь” – юна вдова у чорній сукні зі шлейфом, у смарагдових сережках.

Безутішна вдова (О.Якимчук) – таке собі нічне марення солдатів і арештантів. Фотомодель, аристократичного типу, створена для демонстрації високої моди. Шкода, що К.Лагерфельд трохи не дожив, він віддавав перевагу саме такому високому і худорлявому типові. Актриса здатна грати самими очима – бронебійними. Образ жінки «кінця прекрасної епохи” відтворено мімікою, жестами, інтонаціями. Інколи глядачеві здається, що він подолав товщу часу і справді перемістився десь на 130 років назад.

Її слуга Лука (І.Зінчук) собі на умі. Має щось від свого тезка євангеліста; знає значно більше, ніж говорить. Отой хвіст, що крутить собакою (хазяйкою), та водночас знає власне місце, особливо коли стикається з кимсь сильнішим. Чудово відтінює двох головних героїв – як чорний оксамит діаманти.

Сусід Григорій (М.Герел) – мисливець за жіночими скальпами. Його маніпуляції із власним жилетом – це щось. А взагалі – хлопчик, що потрапив на сайт для дорослих, і у нього очі розбігаються. Грати на сцені річ, яку вже десятки разів екранізовано – дуже складно. Проте актор зміг знайти власну інтерпретацію, не схожу на жодну попередню.

Після антракту ті самі три актори повністю перевтілюються. М.Герел із мачо перетворюється на неврастеніка. О.Якимчук – із романтичної панночки ледве не на Пеппі Довгупанчоху. І.Зінчук – із прислуги на орденоносця.

Дует потенційних нареченого і нареченої – це справжня дуель. Що героїня витворяє із банкою меду і ложкою! Герой – це просто клоунада, П’єро з Арлекіном в одному флаконі. Батько-патріарх – це щось захмарне, мало не біблійне, що кумедно контрастує з його затрапезним виглядом, який не змінюється навіть від орденської стрічки.

В обох п’єсках обіграється дзеркало та й практично кожна деталь реквізиту. Всяка рушниця стріляє, як і заповідав Чехов. Його прочитання дуже автентичне (переклад просто конгеніальний – соковитий і невимушений) і водночас напрочуд свіже, ніби це вже писалося про нашу добу з її рейдерством, “борги платять лише боягузи”, політичними блазнями, але і з вічним коханням.

 


 

Вічний Поділ

Третім на ужгородському фестивалі “Під цвітом сакури” виступив Київський академічний театр “Колесо” з комедією В.Петранюка “У Києві, на Подолі, або Гдє ві сохніте бєльйо” (за мотивами водевілю М.Янчука “По ярмарку”).

Даний театр відвідав усі три сакурові фестивалі, а цього разу привіз навіть дві роботи. “Поділ” уже демонструвався у нас на мукачівській “Етно-діа-сфері”, але за цей час робота відчутно змінилася. Це спектакль-матриця, який можна щороку актуалізувати, вставляючи все нові і нові моменти.

Кажуть, якщо правильно скласти докупи двадцять чебуреків, воно знову почне нявчати. Вистава є правильно складеною сотнею анекдотів, які справді почали нявчати і лащитися до глядача. Це така собі історія про Ромео і Джульєтту навиворіт, де все завершується добре, бо розказано це у стилі “Зібралися якось Чапаєв, Штірліц і Чингачгук…” Дія відбувається десь у 1950-х, коли і неозорою імперією правив уже суцільний анекдот, а публіка переживала пост-репресивний синдром, сублімувала його у народному гуморі, коли вибухнув міський фольклор – анекдот, частівка, жорстокий романс, афоризм, тост, широко розповсюджується те, що зараз зветься “мем”. Словом, це молодість наших батьків і дідів, ностальгійне ретро з його неминучою ідеалізацією, доба Тарапуньки і Штепселя, чий дух просто-таки пропелером крутиться над сценою.

Зшиває усе це такий собі вуличний точильник ножів (ходили колись такі і по Ужгороду), який час від часу заглядає у рідний двір. Дещо нагадує отого наполовину легендарного ліхтарника дядю Колю, який увічнений у нас на вул. Корзо. Він проводить ітератив з глядачами і дає перепочити іншим акторам.

Вистава підкреслено, навіть войовничо феміністська. Жінки крутять чоловіками, як хочуть, хоча ті тільки роблять вигляд, ніби крутяться. Взагалі, гендерна тема – одна з провідних, а про такі серйозні речі можна говорити тільки з гумором.

Спектакль дуже київський. Півторатисячолітнє місто (ряд істориків доводять, що воно починалося саме з Подолу) дихає тут з кожної сценки. Маємо творення київського міфу, подібно до того як “Сам удома-2” творить міф Нью-Йорка. Київський міф оформлювали М.Гоголь, М.Старицький, Шолом-Алейхем, М.Булгаков і сотні інших, геть несхожих одне на одного письменників тут же маємо народнопоетичні витоки цього міфу.

Враження від восьми сценічних і великої кількості позасценічних персонажів – це суцільний вінегрет. Як писала Галина Тарасюк:

Архієрей і фарисей,

Лихвар, блудниця і лунатик,

Центуріон, чернець, граматик,

Цар Ірод і варнак Варрава,

Петро й “невірящий” Фома,

Пілат і Юда Скаріот,

Весь цей набрід, юрма, орава –

Це теж –

Твій – Богом обраний,

Твій – Богом проклятий народ!

Вистава музична. Добру половину часу актори співають і танцюють. У команді всі міцно притерті одне до одного, то ж грають як дихають. Ролі вже стали другою натурою цих виконавців, приросли до них, як друга шкіра.

За великим рахунком, спектакль про самоорганізацію нації, про становлення громадянського суспільства – якраз те, що переживаємо і зараз. Недарма виставу створено ще 2005 р. на злобу дня, тому там багато привітів від нещодавньої Помаранчевої революції (тема “міліція з народом”, примирення і навіть переплетіння різних культурно-побутових традицій, не кажучи вже про карнавальність). Водночас тут і вічні теми – про вміння перестрибувати історичні прірви заради майбутнього, про те, що білизну треба якомога частіше прати, про гумор, який допомагає пройти через голчате вушко.

 


 

Урвана струна

Ужгородський фестиваль “Під цвітом сакури” продовжив Київський академічний театр “Колесо” виставою І.Кліщевської “Фатальний флірт, або Забавки” за п’єсою А.Шніцлера “Гра в любов” (1895).

Артур Шніцлер (1862 – 1939) належав до поширеного типу письменників з медичною освітою. Тому в його творах подається безжальна анатомія суспільства, житейських ситуацій і людської душі. Усе дещо відсторонено і навіть з певним лікарським цинізмом. Цілком сецесійну історію про складну любовну конфігурацію розказано як певну історію хвороби – під скрегіт скальпелю і аромат хлороформу.

В.Гюго якось зауважив, що чоловіки полюють, а жінки просто хапають свою здобич. Вистава саме про оцю відмінність, а також про багато супутнього: про чоловічу всеїдність і солідарність, про специфіку жіночої дружби. Коли чоловік і жінка каже те саме, то це не те саме. Про батькову ніжність до доньки. Про те, що навіть Відень – це велике село. Про те, що багато романів подібні до якихось печерних кажанів: живуть у темряві і помирають від яскравого світла. Ну і як в опері П.Чайковського: “А счастье было так возможно, так близко…”

Крістіна (А.Проценко) поєднує у своїй вдачі дитячу наївність і проникливу жіночу інтуїцію. Актриса настільки органічна у відтворенні просякнутої вальсами віденської панянки, що інколи здається, ніби сам бачиш з її вікна безконечні дахи столичних будівель і чуєш гуркіт слюсарні з нижнього поверху.

Її обранець Фріц (Д.Драчевський) – естет з авантюрною жилкою. Здається, що він постійно перебуває одночасно у кількох паралельних реальностях. І врешті-решт таки заплутується у них. Крістіна для нього – шанс на повернення у дійсність, ле лабіринт не пускає.

Товариш Фріца Теодор (Е.Кіхтенко) – любитель життя. Із тих, кого зараз дещо грубо називають корисним ідіотом. Хоча по суті добрий хлопець, креативний і по-своєму вірний. Без такого неможливе лібретто жодної оперети, але у трагедії він просто виносить мозок.

Теодорова подруга Міцці (О.Васинюк) – практична і адаптивна. Вона сюжетний каталізатор навпаки: постійно розряджає атмосферу, що стає усе більш і більш грозовою. На цьому світлому промінчику відпочиває око, втомлене від антрацитового оксамиту.

Розгортання дії постійно супроводжується дуже нервовою, провокуючою музикою (композитори С.Бедусенко, В.Дадикін), що виступає як окрема стихія, котра цілком підкорює героїв, огортає їх і примушує рухатися кудись проти власної волі. А.Шніцлер – майстер нагнітати атмосферу, тримати глядача у тривалій напрузі, намотувати нерви на кулак, у цьому він попередник А.Хічкока. Недарма головним елементом декорації є піаніно, з чийого чорного тіла постійно вискакують різні крейцерові демони. Вже від перших акордів – мурашки по шкірі, потім вся ця дерматологія тільки посилюється. Англійський письменник Х.Елліс казав, що цілунок можна порівняти тільки з музикою і молитвою. Кожний з чотирьох головних героїв (є і ряд другорядних) поринає у цю триєдність по-своєму, кожний по-різному переформатується нею.

Фатальна чорна жінка з’являється на початку і у фіналі вистави – як втілення року в античних трагедіях, як віньєтка на початку і кінцю старовинного фоліанту, як крук Е.По.

Вистава справила на публіку (цього разу були також представники і обласної, і міської влади) просто приголомшливе враження. Енергетичний посил зі сцени у зал був максимальний. Моторошно реалістичні декорації двох віденських квартир (художник С.Заїкіна) тільки посилили сугестивний ефект.

 


 

Кронпринц

Дійшло на ужгородському фестивалі “Під цвітом сакури” і до виступу місцевого обласного театру з виставою М.Фіщенка “Спадкоємець” (за Лео Манном), якою кілька років тому, власне, відкривалася наша мала сцена.

За цей час спектакль відчутно наростив м’язи і нагадує синхронне плавання або пінг-понг між виконавцями двох головних чоловічих ролей – Р.Дзуринцем (щойно одержав обласну театральну премію саме за цю роль) і С.Барабашем. Інколи вони ледве не переходять на реп, принаймні, постійно ведуть якийсь гімнастичний батл.

Тематика цілком біблійна, тільки у такому собі гоблінському, соціально-сатиричному перекладі – про повернення блудного сина до ще більш блудного батька, про щасливу реалізацію Едіпового комплексу, про перемогу життя над смертю, про масло, збите потопаючим у молоці.

С.Барабаш грає якийсь збірний образ семи смертних гріхів, але таки в людській подобі, аж надто людській. Персонажу десь за 45, перевал життя уже подолано, черговий переломний вік. Якщо у драматурга цю роль розписано швидше як алегорію, функцію у притчі, то режисер і актор максимально наповнили її плоттю і кров’ю. Це живі картинки на тему чоловічої психології, її сильніших і слабших рис.

Натомість синівський образ Р.Дзуринця максимально жорсткий – їжачок-бойовичок. Він демонструє талант дресури і маніпуляції, крок за кроком наближаючись до своєї мети. У ньому багато від Монте-Крісто, хоча ціль зовсім інша. Образ змінюється буквально скачками, нагадує анізатропний кристал: залежно від кута, під яким падає світло, він починає вигравати все новими і новими гранями.

Позасценічний образ об’єднуючої цих двох чоловіків жінки з шекспірівським іменем Офелія постійно витає над ними. Насамкінець відбувається її реінкарнація в особі уже синової дружини (О.Дзуринець). Образ їхнього покоління доповнюється зграйкою статистів, що з’являються на якусь хвильку, але перевертають усе догори дригом.

Вистава наповнена чотирма стихіями: вода (часто обіграється рукомийник і садова лійка, ціла війна за душ і ванну), повітря (вентилятор), вогонь (цигарки, не кажучи вже про постійні іскри з очей героїв), земля (у горщиках з квітами і туями). Ну і “п’ятий елемент” – людська душа, стихія батьківської і синівської любові, по-чоловічому замаскована, загнана у підтекст. Спектакль перенасичений алхімічною, нумерологічною і фрейдистською символікою. К.Юнг трактував сни про гори, про альпінізм як прагнення людини осягнути духовний світ свого батька, піднятися до нього. Тут так само хлопець поступово підіймається з орендованого сарайчика (прихисток образ, за тим же Юнгом) до верхніх батькових покоїв, опановує ними.

Як і годиться на малій сцені, декорації і реквізит (сценографія В.Степчук ) створені для детального, прискіпливого розглядання. У них прочитується багато чого з передісторії героїв. Усе це під французький шансон і неймовірну гру тіні і світла (на ньому цього разу був актор Р.Жогін). Музика хилитає героями, як “мислячим очеретом” (Б.Паскаль), примушує їх розкриватися і попускатися.

Спектакль не полишив у залі нікого байдужим (серед публіки був, зокрема, академік М.Мушинка з чималою свитою), бо казково-притчевий сюжет втілено напрочуд жваво, на нерві, інколи на грі з глядацькою підсвідомістю.

 


  

50 відтінків болю

Найбільш несподіваний виступ на ужгородському фестивалі “Під цвітом сакури” – київського академічного Молодого театру з виставою М.Акопян “Фантомні болі” за п’єсою В.Сігарєва (1977 р.н.).

Молода постановниця-п’ятикурсниця зараз стажується у Німеччині. Звукорежисер вела для неї Інтернет-трансляцію з Ужгорода. Мисткині вдалося створити такий собі будиночок Барбі (він же пряникова хатка, хижка Баби-Яги – кому що ближче). Естетика спектаклю – десь між театром абсурду (Е.Іонеско, С.Беккет) і плебейським сюрреалізмом (Б.Грабал, Ю.Винничук). Актори постійно балансують на тонкій межі між натуралістичною чорнухою і філософською притчею. Їхня гра філігранна, від глибини перевтілення – просто мурашки по шкірі.

Фантомні болі – відомий багатьом феномен, коли ампутований орган продовжує сприйматися як ще існуючий, нерви все ще передають до мозку больові відчуття. Оскільки сучасна людина живе у перманентному стресові – й індивідуальному, і соціально-психологічному, то алегорій тут безліч.

Твір ідеально вписався у нинішні дні перед Пасхою. Ф.Достоєвський хотів завершити “Злочин і кару” фразою про несповідимі шляхи, якими людину знаходить Бог, але врешті-решт замінив там “Бога” на “любов”. Спектакль саме про ці несповідимі шляхи і про те, що між цими двома словами більше подібності, аніж відмінності. Герої живуть і діють нібито і в умовному світі, зітканому із суцільних символів, але водночас і у світі, який до запаморочення впізнаваний. Місцями це нагадує гарячкове сновидіння або марення інтоксикованого організму.

Шляховий обхідник Дмитро (В.Стороженко) скидається на Івасика-Телесика, Алісу у задзеркаллі, космонавта-дослідника, кіношного студента Шурика. Водночас він не передбачуваний, базові інстинкти парадоксально закидають його кудись у цілковиту трансцендентальність.

Залізничний (трамвайний) злодюжка-розкрадач Гліб (О.Коркушко) – такий собі чортик з табакерки. Матрьошка із суцільних підтекстів і підводних течій. Назовні – пісенний блатнячок на три акорди, але Мефістофелева енергетика так і б’є з нього. Згадується Євтушенкове “быть стальнее ножа и чинарка проще” – оце воно.

Божевільна Оля (В.Ромашко) – справжній чемодан без ручки, Червона Шапочка з двома пакетами. Здавалося би, світлий промінчик для суворої чоловічої компанії. Ага! Історія Олі і Вови (імена давньоруських рівноапостольних князів, відомих за літописом, житіями і народними переказами) теж подається у кількох суперечливих версіях, одна з них – в естетиці парканового графіті.

Усі три молоді актори вже широко знані за різними серіалами. Разом вони створили цілий джаз-бенд. Перша частина вистави – розкішна варіація на тему “про що розмовляють чоловіки”, друга – вже суцільний екшн, якась пародія на давньогрецьку драму. Усе це настільки міцно збито, що жодної цеглинки не витягнеш. Аби сприйняти цю історію, потрібна загартована психіка і здатність перетравлювати що завгодно. Нам ніби показали (через мікроскоп) краплю із калюжі, насичену усією можливою мікрофлорою й мікрофауною. Але це теж прояв життя, як би не хотілося закрити на нього очі. Оповідати бравурні історії про те, як “наші ракети борознять Великий театр”, легко. Це ж, навпаки, про те, як ми дійшли до життя такого. Одна з ключових фраз п’єси – “А ти за кого голосував?!” Текст взагалі максимально афористичний.

Робота буквально розчавила публіку і викликала шалені оплески. Це у Голівуді часів Великої Депресії робили ставку на хеппі-енди, ми же воліємо чогось протилежного. Принаймні, після такого і телевізійні новини сприймаються спокійніше.

  


  

Фронт

Ужгородський фестиваль “Під цвітом сакури” закрив Івано-Франківський національний театр ім..І.Франка з виставою О.Гнатковського “На Західному фронті без перемін” за романом Е.Ремарка.

Постановник сам здійснив трансформацію роману у драматургічний формат, намагаючись при цьому зберегти оповідну основу твору, яскравий індивідуальний стиль автора, але і надати історії максимальної динамічності і видовищності. Десь це стало розкладанням авторського тексту на шість голосів, десь – інсценівкою, десь – домисленням деталей. Вийшло тригодинне дійство з антрактом, при цьому перша частина сприймається як гігантська епічна експозиція, а у другій усе принципово інтенсифікується, прискорюється, психологізується. Максимально обіграються деталі, які в Ремарка тільки згадуються. Спектакль дуже складний у технічному плані: нестандарті (3D) декорації-перевертні, постійна гра світла і звуку зливається у своєрідну світломузику війни, на кількох екранах проектор демонструє, сказати би, думки і настрої персонажів, це доповнюється елементами театру тіней, постійними з’явами героїв у залі посеред глядачів, інтерактивом, не кажучи вже про акробатику на сцені. Уся вистава просякнута солоним окопним гумором. Режисер навіть пом’якшив ряд моментів, які у Ремарка жорстко натуралістичні.

Із ужгородських робіт найближчою до цієї була постановка “Матінки Кураж”, але там ішлося про долю цивільної маркітантки і трьох її дітей, тут же – про шість солдатів. кайзерівського війська Вільгельма ІІ. Усе показано у репортажному стилі, десь у ключі щоденника, десь – у стилістиці листа. Поляк К.Вика зауважив: “Щоденник – це Я, лист – це Ти.” Тому постійно розкривається то внутрішній світ конкретного героя, то його – глибокий зв’язок із тилом, туга за домівкою, за рідними. Жіноча тема входить до твору через театральну афішу, відпустку до помираючої матері, а найбільше – через фантасмагоричну експедицію солдатів через канал до голодуючих француженок у тиловому містечку.

Із шести солдатів п’ятеро зовсім молоді, щойно зі шкільної лави, шостий – старший, сімейний. Акторський колектив став єдиним бджолиним роєм, секстетом із шести дуже яскравих індивідуальностей, кожна зі своєю вдачею і житейською історією. Тема чоловічої дружби, фронтового братства – чим не найгучніша у виставі, її подано у різних варіаціях, фактично прискіпливо досліджено. У кожному продовжує жити його цивільна іпостась, яка, власне, і тримає його на плову. Сни, спогади, мрії – важливий компонент щоденного існування фронтовика, ота ілюзорно-компенсаторна реальність, що рятує від божевілля, хоч, як підкреслено у творі, не усіх. Багато подано етюдів про чоловічу психологію, про психологію малого колективу, про специфіку війни, її сприйняття, породжені нею травматичні синдроми.

З одного боку відтворено (фоном) усю нудьгу окопного животіння, з іншого боку завдяки динамічному монтажу вистава є серією захоплюючих епізодів. Химерні декорації відтворюють то окопи з бруствером, то імпровізований плац, то бліндаж, то саме поле бою, куди персонажі кидаються у штикову, де вони гинуть. По ходу часто згадувалися дві книжки Ю.Фатули про полеглих у Першій Світовій закарпатців. Фінальна сцена, коли у повітрі зависає шість солдатських трун – щемкий відгомін українського поетичного кіно.

Наприкінці публіка влаштувала франківцям справжню овацію. Безперечно, події уже понад сторічної давності сильно перегукуються з нашою сучасністю, то ж кожний вбачає у виставі щось своє, глибоко особисте.

 

 

Сергій Федака