Navchas

До завершення сезону мала сцена обласного муздрамтеатру підготувала виставу М.Фіщенка “Same time, next year” за п’єсою Б.Слейда.

Діється усе у Сан-Франциско, яке називають американським Парижем. На афіші – Бей-Бридж, один з найзнаменитіших мостів світу, відомий нам за десятками фільмів. Ну і вистава про два береги, про те, чого не буває – роман тривалістю 25 років. Дуже красива і дуже… страшна. Про кохання і шлюб як паралельні реальності, про всю неевклідову геометрію, що звідси випливає. Про протилежність чоловічої і жіночої психології, кожна з яких суперечлива сама по собі, а у поєднанні – це взагалі коктейль, який краще не пити. Про те, що коли чоловік і жінка вимовляють слово «кохання”, то розуміють під цим абсолютно протилежні речі. А як вони при цьому примудряються ще й реалізовувати оці дві протилежності – це взагалі на голову не налазить. Спостерігати за закоханими корисно для психічного здоров’я – заряджаєшся від них оптимізмом , підживлюєшся енергією, що фонтанує з них.

Доріс (С.Мавріц) явно домінує в цій історії. Вона на початку ще не має середньої освіти і просто не знає, що на нуль ділити не можна. Наприкінці історії – успішна бізнес-леді з вищою освітою, та потяг до ділення все одно лишився. Збагнути її неможливо, лишається просто любити. Актриса викладається за все жіноче плем’я, ніби вона остання донька Єви на цій планеті. Вона щоразу інша – витягає з себе матрьошку за матрьошкою і кінця-краю цьому не видно. Радієш, що не ти почав заглядати у цю прірву. Збоку усе це виглядає якось безпечніше, хоча все одно мурашки по спині. Доріс – це жінка, якою би вона сама хотіла бути, така собі версія на вихід, на показ.

Джордж (О.Мавріц) – «ехала деревня мимо мужика”. Чомусь такі особливо подобаються сильним жінкам . Типу ним гарно грати у ляльки. На гроші. Прогнозований до повної непристойності. Але під кінець починає змінюватися під її впливом. Він парадоксально чесний: бреше так, що за великим рахунком це виявляється правдивіше за істину (нам би таких політиків). Дуже красиво старіє. Якщо Доріс – це вища математика, то він – добра і надійна арифметика, де сто доларів – це завжди сто доларів. Як запасний аеродром – ідеальний. Чи розуміє, що його використовують? Схоже, що так. Але вміє розслаблятися і отримувати від того задоволення. Словом, хлоп собі на умі. Раціоналіст, якого закинули в абсолютно ірраціональну стихію. І він почав там чинити таке, чого сам від себе не очікував.

Якщо в античній міфології закоханих супроводжують амури-купідони, то в американській – готельні покоївки. Вони чарівні. Як наголосив директор театру В.Марюхнич, ми старіємо, а третьокурсниці – ніколи. Якби вони час від часу не нагадували, що на сцені просто казка, то серце би уже вискакувало би з грудей.

Глядачі виходять зі змішаними почуттями. Ясно, що заздрість (на цьому місці мав/ мала бути я), але і жах, що ніхто би цього реально не витримав. Як у телерекламі: «Не повторюйте цього у реальному житті”. Спектакль про можливість неможливого, про їзду без правил. Усе тримається на гуморі, бо тільки він дозволяє витримати що завгодно. Навіть кохання. Інколи.

Вистава наскрізь музична, бо розказати про таке божевілля тільки словами просто неможливо. Це як у паліндромі С.Бондаренка: «Ти ж є! І музика таки зуміє жить!”Двоє на сцені постійно читали цю фразу ззаду наперед і спереду назад. І ще нескінченно переодягалися ­– така собі історія американської моди за чверть стлоліття.

Спектакль можна дивитися скільки завгодно разів. Історія нагадує то сон, то «Соляріс” у гоблінському перекладі, то просто дзеркало, яке встромили під ніс глядачеві.