Navchas

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 звернула увагу на те, що формулювання приписів статей 140, 141 і 143 ЗК України частково дублюються, а стаття 143 ЗК України має назву «Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку», тобто поєднує підстави припинення у судовому порядку як права власності, так і права користування земельною ділянкою.

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані забезпечувати використання останніх за цільовим призначенням (пункт «а» частини першої статті 91, пункт «а» частини першої статті 96 ЗК України). Аналогічний обов’язок визначений в абзаці десятому статті 35 Закону «Про охорону земель».

Цільове призначення земельної ділянки – використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону «Про землеустрій» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Метою встановлення категорій земель за цільовим призначенням є забезпечення особливого правового режиму для їх охорони і ефективного використання. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі сільськогосподарського призначення; землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення (пункти «а» і «ж» частини першої статті 19 ЗК України).

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проєктами землеустрою щодо їх відведення (абзац другий частини першої статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок. Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності провадиться: щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, – сільською, селищною, міською радою; щодо земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, – районною державною адміністрацією, а щодо земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, що не входять до території району, або в разі якщо районна державна адміністрація не утворена, – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною державною адміністрацією. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу (абзаци перший – четвертий, шостий – сьомий частини третьої статті 20 ЗК України).

З огляду на вказані приписи і власник, і користувач земельної ділянки зобов’язані використовувати її за цільовим призначенням, зокрема для того, щоби забезпечити збереження землі, її ресурсів, надр і їх законне та раціональне використання. Такий обов’язок не є ілюзорним. Його порушення може тягнути відповідні негативні наслідки. Зміна цільового призначення приватної земельної ділянки з однієї категорії, визначеної частиною першою статті 19 ЗК України, на іншу може здійснюватися на підставі замовленого власником проєкту землеустрою та з дотриманням відповідної процедури.

Враховуючи те, що встановлені законом обмеження зміни цільового призначення земельних ділянок однаково стосуються як її користувачів, так і власників, немає підстав вважати, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням зумовлює для її землекористувача припинення права користування, але не тягне таких наслідків для власника земельної ділянки. Інакше кажучи, негативний наслідок самовільного її використання не за цільовим призначенням, зокрема у вигляді припинення права, на якому особа володіє земельною ділянкою, стосується як користувача, так і власника за додержання критеріїв правомірного втручання у його право мирного володіння цим майном.

З огляду на викладене необґрунтованим є аргумент касаційної скарги про те, що використання спірної земельної ділянки не за цільовим призначенням і неусунення допущених порушень могло бути підставою лише для примусового припинення права користування нею.

Верховний Суд у складі об’єднаної судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, звернув увагу на висновок Верховного Суду України, викладений у рішенні від 18 серпня 2010 року у справі № 6-21895св09, про те, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням і неусунення допущених порушень може бути підставою лише для примусового припинення права користування земельною ділянкою. Цей висновок застосував суд першої інстанції у справі № 477/2330/18.

Вирішення виключної правової проблеми передбачає не тільки забезпечення розвитку права, а й формування єдиної правозастосовної практики (частина п’ята статті 403 ЦПК України, частина п’ята статті 302 ГПК України, частина п’ята статті 346 КАС України, частина п’ята статті 434-1 КПК України). Отже, результат вирішення виключної правової проблеми має бути таким, щоби практика застосування відповідних положень закону була єдиною незалежно від того, за правилами якого судочинства розглянула справу Велика Палата Верховного Суду. Якщо остання, вирішуючи виключну правову проблему, сформулювала висновок стосовно застосування норми права, який є протилежним до раніше сформульованого колегією суддів, палатою або об’єднаною палатою того касаційного суду, який передав справу, Велика Палата Верховного Суду зобов’язана у постанові вказати про відповідний відступ.

З огляду на висновок, який Велика Палата Верховного Суду з урахуванням попередньої практики цього суду сформулювала у постанові, вона відступає від висновку Верховного Суду України у справі № 6-21895св09, про те, що право власності на земельну ділянку може бути припинене тільки з підстав, визначених у статті 140 ЗК України, а використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень може мати наслідком лише примусове припинення права користування земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням може бути підставою для припинення в судовому порядку як права власності, так і права користування нею (пункт «а» частини першої статті 143 ЗК України).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що заявлена на підставі пункту «а» частини першої статті 143 ЗК України вимога про припинення права власності скаржника на спірну земельну ділянку по суті є вимогою про припинення правовідношення, яка з огляду на підстави позову є ефективною у спірних правовідносинах. Задоволення цієї вимоги має наслідком виникнення у відповідача обов’язку повернути спірну земельну ділянку.

Суддя, секретар ІІ Судової палати Північно-західного апеляційного господарського суду Алла Гудак

Джерело @

Ліга:Закон