Navchas

Рудольф Дзуринець став актором випадково – після закінчення 10-го класу приїхав на літні канікули до Ужгорода і за порадою приятеля взяв участь у прослуховуванні. Коли він уперше завітав до театру, то мимохіть сприйняв вузькі коридори як психлікарню.

Зараз Рудольф ділиться: «Театр – це навіть не стиль життя. Це і є наше життя».

Олеся Дзуринець також не мріяла про акторську діяльність – вона любила танцювати, тому й хотіла стати хореографинею. Її прослуховування теж було успішним, хоча тоді про 17-літню тендітну дівчинку думали, ніби це чиясь дитина просто прийшла до театру.

Рудольф та Олеся вже протягом 15 років працюють у Закарпатському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. Нещодавно вони стали головними героями химерної драми за п’єсою Еріка-Еммануеля Шмітта «Готель між двох світів» – у ній по-своєму інтерпретували бачення смерті.

У цьому інтерв’ю актори розповідають, що найчастіше чують від знайомих про свою професію, як знайомляться із роллю та чи завжди люблять тих персонажів, яких грають.

Які стереотипи про свою роботу ви чуєте найчастіше?

Р: Раніше знайомі мені казали: «Прикольно працювати в театрі – виходиш на сцену, розповідаєш віршики, а тобі ще й за це платять». Вони говорять так до того моменту, поки не переглянуть якусь виставу чи то на Малій, чи то на Великій сцені, і вже після цього кардинально змінюють свою думку.

О: Так, і найчастіше родичі думають: «Радійте, що вам за це ще й платять». Вони не сприймають театр як роботу – їм здається, ніби ти ходиш на якийсь гурток і не віддаєш жодних сил. Звісно, може скластися враження, що бути акторами легко, хіба що важко вивчити стільки тексту. Але насправді наша робота – це не тільки про текст.

Що ви відчуваєте, коли заходите до театру?

Р: Завжди по-різному – буває, що заходимо з позитивом, а іноді й не дуже хочемо бути в театрі. Усе залежить від того, яка в цей день репетиція, що ми плануємо робити. Коли знаємо, що день має бути хорошим, тоді й отримуємо максимальне задоволення.

О: І від настрою все залежить. Іноді йдемо з думками, що потрібно просто відпрацювати. Напевно, у всіх так – не думаю, що кожен щодня має натхнення бути на роботі.

Ви працюєте на Малі і Великій сценах Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру. Чим вони відрізняються одна від одної?

Р: Спочатку Мала сцена відкривалася як творчий проект акторів – спробували такий формат, і він сподобався людям. І Мала сцена – камерна, тому актор грає на відстані витягнутої руки від глядача. Ми не мусимо гучно говорити, бо всі нас чують і бачать. А Велика сцена, звісно, зовсім інша – тобі потрібно донести текст і казати кожну фразу так, щоби тебе почули навіть на балконі.

О: Якщо сидіти на задньому ряді Великої сцени, – я, наприклад, дивилась колег із репетиції – то облич і, відповідно, емоцій взагалі не видно, можна побачити тільки білу пляму. На Малій сцені помітно кожну зморшку, кожну краплю поту, і сам глядач краще відчуває гру акторів. 

Якою була перша і наразі остання вистава на Малій сцені?

Р: Ми вперше виходили на Малу сцену в день її відкриття – показували виставу «Спадкоємець». Пам’ятаю, тремтів тоді впритул до виступу – для нас це було дуже серйозно і відповідально, і, тим більше, ми не знали, чи сприймуть такий формат глядачі. А я не знав, куди себе діти і як стримувати емоції.

О: Тоді навіть наша донечка виходила, вона була ще зовсім маленькою. А зараз ми обожнюємо Малу сцену.

Р: Останньою виставою, що ми грали, була «Готель між двох світів». І тепер перед виходом на сцену ми розуміємо, що в залі сидять глядачі, які нас знають, які постійно відвідують Малу сцену. Вони приходять на нові вистави – їм цікаво дивитись, як сьогодні актор зможе зіграти інше амплуа. Ми набралися більше досвіду, порівняно з тим, коли тільки починали. Тоді це для нас було щось нове й незвідане – тепер ми просто робимо хороший якісний продукт, який хочемо презентувати глядачу. 

 «Спадкоємець» – п’єса французького драматурга Лео Манна. Починається з того, що на околицях Парижа з’являється молодий чоловік у пошуках тимчасового помешкання. У виставі розповідають про важливість дружби, кохання та інших людських цінностей. Також вона вчить, що потрібно цінувати своє життя й кожну мить у ньому.

Як боретеся із хвилюванням перед виходом на сцену?

Р: Наша професія й вимагає того, щоб ми боролися із хвилюванням і щоразу виходили на сцену. Звісно, переживаємо завжди – ще й часто покладаємося на реакцію глядача. Але в цьому і весь кайф – хоч і з постійним страхом, але творити на сцені.

Який для вас ідеальний глядач?

О: Трапляється, що глядач половину вистави сидить у телефоні. От якби не це, все було б ідеально.

Р: Ідеальний глядач – це той, який знає, для чого приходить до театру. Зазвичай він іде за емоцією. Буває, люди приходять, щоби просто пересидіти виставу, тому постійно переглядають щось у телефоні. Таких ми не сприймаємо за справжніх глядачів. Але схожі випадки, на щастя, трапляються рідко.

Наскільки важливою є взаємодія із глядачем?

Р: Та це і є наша специфіка роботи – створити для глядачів певну атмосферу. І якщо вони відчувають цю атмосферу та залишаються в ній, то це означає, що ми справилися із завданням. До того, як показати виставу глядачеві,  ми репетируємо все на пусту залу, іноді протягом 3-5 місяців.

О: І знаємо, що в будь-якому разі з глядачем буде зовсім по-іншому. Адже коли є реакція, віддача, то й відчуття, звісно, відрізняються від репетицій для пустої зали.

Як проходить процес знайомства з роллю?

Р: Спочатку режисер дає прочитати матеріал, який він хоче поставити. Потім актори разом із режисером обговорюють виставу – ми аналізуємо кожну роль, і всі пояснюють, як сприймають своїх персонажів.

О: Звісно, ми ведемо дискусії і намагаємося завжди знайти компроміс.

Р: Актор пропонує своє бачення, а режисер може скерувати в правильне русло. Трапляється, що розуміння персонажа не збігається – тоді режисеру доводиться самому все конструювати. Робота над роллю є надзвичайно важкою і довгою, тому ми не можемо просто вийти на сцену і проговорити всі слова. Режисер цього не допустить.

Вам завжди подобаються ті ролі, які ви граєте? 

О: Іноді персонаж може навіть тебе дратувати. Це означає, що ти його не так бачиш або ще не вжився в роль.

Р: Інколи здається, що той чи інший персонаж – це не зовсім твоє амплуа. Але якщо ти, як актор, є адвокатом свого героя, тоді це твоя роль. Не варто братися за персонажів із думкою: «Якось зіграю…».  Буває, що й не розумієш, чому персонаж саме так робить, чому він зараз так відповідає, але в нашій професії потрібно боротися і з такими труднощами.

Яка ваша улюблена роль?

О: У мене їх декілька – це героїні в «Готелі між двох світів», «З училища» і «Номер 13». У цих виставах я граю зовсім протилежні одна одній ролі – кожна з них цікава для мене.

Р: Один із моїх улюблених героїв – це Ганс Кіфер із вистави «Краще залишайся мертвим». Це історія про солдата, який повернувся додому з полону, але, зрештою, нікому не був потрібен. Інша роль – це Маріс із п’єси «Нічний вартівник і праля». Коли я 15 років тому прийшов до театру, то побачив вперше цю виставу у виконанні Михайла Фіщенка, заслуженого артиста України. Тоді навіть посперечався з нашою колегою Наталією Петрилою на ящик шампанського, що колись зіграю цю роль. І так сталося, що саме минулого року мені подзвонив Михайло Фіщенко і запропонував виконати роль моєї мрії.

«З училища» – сучасна трагедія за мотивами однойменної п’єси А. Іванова. Головні герої – дівчинка Таня з ПТУ та її професор Сергій Романович. Виставі не бракує діалектизмів та лайливої лексики, та й сама п’єса висвітлює проблему неосвіченості та морального занепаду.

 «Номер 13» – вистава за п’єсою Рея Куні «Він, вона, вікно, покійник». Вона містить і любовну історію, і детектив, і політичну сатиру, і сімейну драму. Тому глядачеві важко відгадати, що може відбутися на сцені за декілька хвилин.

 «Нічний вартівник і праля» – вистава за п’єсою П. Путніньша. Вартівник і праля – це персонажі казки, про яких дівчина розповідає хлопцеві. Герой Маріс – хлопець, якому на все байдуже. Водночас через цього персонажа можна зрозуміти психологію чоловіка, його емоції, жести, міміку, а також реакції на будь-які подразники.

Чи подобається вам грати разом у виставах?

О: Нам подобається, особливо – грати стосунки одне з одним, щось романтичне. Це й зручніше, і легше – глядач бачить, що ми імпонуємо одне одному.

Р: Ми граємо закохану молоду пару у виставі «Вільні метелики» Леонарда Герша, так само і в «Готелі між двох світів». Поки що ми не так часто разом на сцені – через різні обставини й через бачення режисера.

 «Вільні метелики» – вистава за мотивами твору Л. Герша. Головний герой – сліпий юнак, і цим режисер проєктує бачення будь-якої людини, яка може бути засліпленою чимось в житті. У п’єсі порушується питання становища інваліда в суспільстві, стосунків матері із сином та неправильного виховання.

 Не виникає труднощів розділяти особисте життя і професійну діяльність?

О: Думаю, що в кожної пари таке буває. Але в нас багато театральних сімей в театрі.

Р: Звісно, кожен хоче грати зі своєю дружиною чи зі своїм чоловіком, але так виходить не завжди. Та навіть якщо ти не в найкращих стосунках із тією дівчиною чи з тим парубком, то на сцені глядач цього не має помітити. Бо на сцені ти персонаж, якого зараз граєш, яким зараз живеш. Глядачі не винні в тому, що ви щось між собою не поділили.

На які думки наштовхує п’єса «Готель між двох світів» і як це – говорити відкрито про смерть?

О: Не важко говорити про щось таке, як смерть – навпаки, хочеться донести людям, що потрібно радіти кожній хвилині. Тим паче, ніхто не знає, яка вона – смерть. Навіть актори бачать її зовсім по-різному. 

Р: Ми настільки звикли жити в сьогоденні, яке пропонує цей світ, що не помічаємо малесеньких дрібниць, які відбуваються навколо нас. Здається, що ми практично зробили все те, чого від нас вимагали. Тому й не цінуємо людських якостей, спілкування, не цінуємо того, що маємо зараз. Ми постійно перебуваємо в погоні за чимось, забуваючи про все на світі. У «Готелі між двох світів» розповідається про те, як одному чоловікові набридло все – навіть алкоголь та наркотики його не цікавили. Він вирішує покінчити життя самогубством – потрапляє в аварію, а потім опиняється в готелі. Водночас у цьому готелі з’являється й дівчина, яка все життя була прикута до ліжка – і цей чоловік у неї закохується. Ця п’єса дуже філософська, і поставлена вона справді грамотно.

 «Готель між двох світів» – драматична притча драматурга Е. Шмітта. У ній головні герої ставлять собі питання, чи є життя після смерті і що насправді чекає на душу людини, коли її тіло стає нежиттєздатним. Дія відбувається в готелі, куди потрапляє персонаж Жульєн Порталь після того, як на своєму дорогому автомобілі врізається в дерево.

Одна з відомих вистав на Малій сцені – «Краще залишайся мертвим». Ви граєте роль Ганса Кіфера вже більше трьох років. Чи змінилося якось бачення героя?

Р: Я тепер по-іншому відчуваю цього персонажа. По-перше, трошки виріс – коли починав грати у виставі, то мені було тільки 26.

О: Чули від багатьох, що він занадто молодий для такого героя, що ця роль підходить людині, яка вже має щось пережите.

Р: Зараз глибше відчуваю персонажа, бо це і є роль на виріст. А сама п’єса зараз дуже актуальна, зважаючи на війну. Багато подій, які стосуються України, я можу перенести на свого героя Ганса Кіфера.

 «Краще залишайся мертвим» – трагікомічний абсурд за п’єсою Карла Ветлінгера «Чи знаєте ви Чумацький шлях». У ній розповідається про солдата, який повернувся додому після полону, але був зайвим для всіх. До того ж, актори перевтілюються в нові образи кожні 5-10 хвилин.

А як пробувати себе в ролі викладача акторської майстерності?

Р: Зараз у нашій групі навчається близько 25 дітей, і нещодавно за українсько-польським проєктом я поставив п’єсу «Пес, який зірвався з ланцюга». Дві прем’єри ми показали в Ужгороді, а потім поїхали на фестиваль до Мукачева. От починати завжди важко. Коли викладаєш дітям, то намагаєшся показати їм все, чого ти набув за роки праці в театрі. Наші вихованці завжди відвідують вистави, щоразу порівнюють нас у різних ролях – і я дуже люблю те, що дітям подобається театр.

Які у вас цілі на майбутнє?

О: Кайфувати від роботи, займатися улюбленою справою.

Р: Завжди хочеться бути потрібним у театрі. Хочеться, щоб наша держава вже звернула на нього увагу. Ось, наприклад, наш театр має найнижчий показник заробітної плати в Україні. Насправді, ми фанатіємо від роботи, віддаємо їй весь час. Наш театр – це наше життя. Тут ми виховуємо своїх дітей – вони постійно сидять за лаштунками і чекають, поки в нас закінчиться вистава. Усі сили, ресурси ми вкладаємо в театр, тому й самі хочемо, щоб була віддача. Можливо, в Україні трішки по-іншому сприймають це мистецтво. Тому наша ціль – закликати людей ходити до театру, щоб вони дивилися вистави і насолоджувалися ними.

Валерія Шебела, Varosh 

Фото: Карл Смутко