Navchas

Про рівень розвитку будь-якої громади свідчить у першу чергу кількість митців, що проживають на її території. Довге завжди славилося тим, що тут не тільки народжувалися і проживали визначні музиканти та художники, але і тим, що звідси у великий світ пішло багато вчених, підприємців, майстрів, людей із великої літери…

Сьогодні хочу розказати про мого друга Юлія Мошака – без жодних перебільшень великого художника, який створив десятки шедеврів, що ними могли би пишатися відомі музеї України та Європи, а пишаються приватні колекціонери. Роботи Юлія Юлійовича можна зустріти у хатах інтелігенції не тільки Довгого, але і багатьох міст нашої Батьківщини, Польщі, Чехії, Канади та інших країн. А ще кілька робіт художника є у нашому ліцеї. Головна ікона римо-католицької церкви – теж його робота.

Юлій Мошак був людиною мистецтва не просто до глибини душі, але і до мозку кісток. Він і мистецтво були єдиним цілим. Навіть у побуті, серед сірих буднів він умів створити гармонію та красу. А сірих буднів, особливо у буремні дев’яності, було ой як багато. Довжанський лісокомбінат, де художник працював оформлювачем, припинив існування. А родині з трьома донечками треба було виживати. На щастя, кооперація, де дружина Марія Михайлівна працювала бухгалтером, не вмерла. За рахунок однієї її зарплати певний час виживали. Але гордий чоловік із загостреним відчуттям людської гідності та усвідомленням свого призначення на Землі з такою ситуацією миритися не міг.

У ті часи Юлій Юлійович їздив по селу на крутому «Запорожці». Такий великий чоловік на такій малій машині… І це у той час, коли дітваки уже літали на BMW. Це таки зачіпало чоловічу сутність і характер Художника. А більше муляло ще і те, що дружина заробляє, а він ні. А ще – картини у той час ніхто не купував…

Юлій Мошак народився 29 січня 1947 року. У кінці 90-х у його віці та статусі митця, яким він дуже дорожив, зважитися поїхати на заробітки було важко. Та ще і які заробітки? Адже художник має заробляти своєю творчістю! Це було не просто переконання – тверда і непорушна істина, аксіома, яка не потребувала доведення. Але він таки наважився…

У Польщу митець поїхав із пензлями та фарбами. А вже, менше ніж за місяць, повернувся звідти на чорній, престижній у ті часи, «Волзі». Кожного дня писав для поляків одну картину і одразу ж продавав її. Розказував, що люди стояли і спостерігали за його роботою, а відтак одразу платили гроші і забирали ще сиру картину.

Спостерігати за роботою майстра було справжнє задоволення. Адже він працював так натхненно, що не помічав нічого довкола себе. А ще – працював швидко. Бо барви потрібно вловити в проміжку до години часу. Потім світло змінюється, хмари закривають сонце, проміння стає агресивнішим, сутеніє швидко, буря може нагрянути і пройти, світанок рукою не затримаєш і не попросиш сонце попозувати і таке інше. А пензель у його руках аж літав, аж співав, видаючи найвищі ноти натхнення. До речі, художник був добрим музикантом. Грав у вокально-інструментальному ансамблі на гітарі, непогано співав. Захоплювався творчістю Михайла Машкіна, часто був присутнім на репетиціях хору «Боржава».

У творчості Юлій Юлійович Мошак тяжів до модерну, до чогось імпульсивного і настроєвого, до натяків, які спонукають до співтворчості, співпереживання та змушують думати. Але більшість його робіт – традиційний реалізм. Бо таке краще купують – розводив він руками, а в очах прочитувався смуток і розчарування. От якби жив у столиці… Але уявити себе у іншому місці не міг. Навіть у тій Польщі не зміг довго витримати. Бо Закарпаття, особливо Довге і Міжгірщина, звідки родом Марія Михайлівна – це місця сили і натхнення. Тут він почував себе хазяїном, Людиною, Художником.

До речі, Марія Михайлівна була тим стрижнем, тим якорем, який дозволяв (змушував) триматися берега. Бо вільного художника могло занести вітром Бог знає куди. А прагматичний розум дружини вчасно стримував, спрямовував і малював рамки. Жінка була тим менеджером, який ставив чіткі умови, будував конкретні плани і встановлював межі. А ці межі особливо потрібні людині, що весь час витає у небі. Так само, як кожній картині необхідна рама – вони доповнюють одна одну і роблять твір (витвір) завершеним. Парадокс тільки в тому, що митець не сприймає жодних умовностей і не визнає ніяких обмежень. Звідси і трагедії, і драматизм…

Переважна більшість робіт Юлія Мошака – це пейзажі. Красиві краєвиди карпатської природи, Боржава, золота осінь, чарівна весна, багатообіцяюче літо… Є у нього і багато портретів, натюрмортів… Є і полотна еротичні, із пишними та тендітними оголеними жінками. Але таку роботу повісити у себе в хаті може тільки Кузан та ще кілька людей у селі, які є повністю самодостатніми і незалежними від суспільної думки чи громадського добросусідського благодатного осуду. Цих робіт є небагато і вони робилися тільки під замовлення або для виставок у Києві чи Ужгороді. І саме тому, що їх так мало, вони набувають у ціні і стають ще більш вартісними у художньому сенсі.

Окремо варто сказати про портрети і автопортрети. Автопортретів художника є кілька. Особливо цінним є автопортрет молодого Мошака із люлькою – тут тонко передано не тільки характер, але і амбіції автора. Гострий погляд обіцяє багато чого такого, чого поціновувачі мистецтва ще не бачили. У пізньому ж автопортреті більше спокою і мудрості. І безмежне море людської гідності, море, у якому тонули дріб’язковість та побутові проблеми. Море, над яким піднімається людський дух, дух Божого творіння, сотвореного по «образу і подобію».

Високі пориви великого художника стримувало саме те, що і надихало його на творчість – рідне село. Бо у селі ти не завжди можеш бути собою. Бо є обставини, які вищі нас. Бо є критична маса населення, яка вважає, що писати картини – це не робота. Бо є ще багато стримуючих факторів, що змушують оглядатися. А творча особистість оглядатися не має – дивитися тільки вперед і реалізовувати своє призначення, втілювати талант, даний Богом. На жаль, суспільна думка часто прагне бути вище Бога. Люди дозволяють собі судити і засуджувати, а Бог каже: «Не суди і тебе не судитимуть…».

Живучи у однозначно несприятливих для високої творчості умовах, Юлій Мошак зреалізував свій талант і увійшов у когорту найзнаменитіших художників краю. Зумів це зробити наперекір усьому. Пересилив сумніви і переборов обставини. Але життя у критичних умовах підривало здоров’я, змушувало інколи розслаблятися і скидати негатив з допомогою традиційних чоловічих ліків.

Одного разу, я тоді працював у коледжі, завітав до мене Художник. Але, може, про це не варто розказувати? Хоча… Як кажуть у нас, раз пішла корова то най іде і теля! Розкажу!

Отже, прийшов Юлій Юлійович до мене і каже:

– То вже заняття закінчилися. Є пропозиція зайти до мене на каву.

Я, чесно кажучи, був утомленим і теж мав дяку випити «кави». Тим більше, що друг натякнув на каву з коньяком. От ми і пішли до нього додому – дружина (стримуючий фактор) була ще на роботі. Але, чи то з причини своєї природньої скромності, чи з інших мотивів я від коньяку категорично відмовився.

– Ми тільки по двадцять п’ять грамів.

– Та ні! У мене ще купа роботи, – віднікувався я. Було літо і мені конче потрібно було йти на ділянку обгрібати картоплю.

– Тоді по ложечці – у каву.

– Ну… Добре… Хіба так… – відпиратися не було сили.

У Юлія Юлійовича було пів пляшки «Закарпатського», захованого від дружини під полотнами у майстерні.

Кава нам посмакувала. Я незчувся, як у пляшці не залишилося ні краплі благородного та благодатного напою.

– У мене є ще одна така сама, – таємничим голосом сказав ґазда. – Мушу ховати, бо моя сердиться.

Це вже була повна пляшка з акцизною маркою. Закушували ми спочатку шоколадкою, а відтак ковбасою. На превелике моє здивування, виявилося, що це не зле. Навіть дуже пасує. Бо букет коньяку краще розкривається у композиції з копченою магазинною ковбасою. Здається, була ще цибуля, але то не точно. Рекомендую спробувати – не пожалкуєте.

Коли коньяку не залишилося ні краплі, Художник завів мене до майстерні і, королівським жестом показуючи на стіни, промовив:

– Можеш вибирати все, що хочеш.

Через свою природну скромність і повну відсутність нахабства та жадності я вибрав прекрасний невеличкий пейзаж, що дихав натхненням і романтикою.

– Бери. Але я тебе проведу, бо ти самий не донесеш, – щедро і щиро сказав друг.

Ішли ми дорогою обнявшись і підтримуючи один одного. У мене ноги трохи запліталися від щастя, бо я став власником шикарної роботи, у Мошака – від вдячності, що я розділив з ним його гірку чашу, вислухав, підтримав і не відмовився від такої чудодійної кави.

Зізнаюся тепер, що настільки щирих і щедрих, настільки відкритих, світлих і високих у світосприйнятті, настільки добрих та чуйних, із повним та категоричним несприйняттям підлості, хитрості та меркантильності людей на світі геть мало.

Але такі є. У нашому селі, виявляється, їх не так уже і мало. Принагідно хочу подякувати їм, усім тим, хто підтримував Митця, купуючи його роботи. Звісно, що всіх я не знаю, але із тих, про кого казав Юлій Юлійович, назву наступних: Ледней Василь Іванович, Попик Михайло Васильович, Марголін Борис Шайович, Симканич Віктор Михайлович, Дутка Іван Іванович… Нехай Бог дає всім здоров’я на многая і благая літа під мирним небом після Перемоги над рашистами. А Художникові Юлію Юлійовичу Мошаку – вічну пам’ять. Адже вже кілька років його немає з нами. Не знаю кому як, а мені його дуже не вистачає.

Автор: Василь Кузан, письменник