Navchas

Сьогодні, 7 жовтня, набрав чинності Закон України щодо підтримки національного музичного продукту та обмеження публічного використання музичного продукту держави-агресора (2310-ІХ).

Цей нормативний акт забороняє водіям рейсових пасажирських автобусів та маршруток «відтворювати в салоні автобуса музику, звуки фільмів чи інші звукові сигнали, крім інформації про поїздку».

Редакція Навчасу пропонує до вашої уваги дві думки щодо новели, введеної в життя Законом 2310-ІХ, які журналістка Тетяна Когутич, художник Olexa Mann та письменник Bandy Sholtes опублікували на своїх сторінках у Фейсбук. Попереджаємо в тексті застосовується ненормативна лексика.

Тетяна Когутич:

5 копійок про наші вуха, які тепер від г…на в салоні громадського транспорту захищають не наші навушники, а цілий закон!

Штука дуже потрібна, безумовно! І як кажуть у нас на Закарпатті: дав би Бог тому, хто його придумав, здоровлячка, а дітям – серенчу. Бо чомусь в наших маршрутках не вмикають словацьке радіо))) хоча могли б: на файних приймачах тягне до Сваляви, я перевіряла!

Та все ж, субкультура маршруток від закону постраждала, що там – вона на межі просто! Це ж тепер шофер на свалявському бусику, я з ним кілька разів їхала з Ужгорода, не вмикатиме на повну Івана Поповича, а знаєте, у них був такий тандем: він їхав так само швидко, як голосно співає артист, особливо їхнє єднання відчувалося на поворотах!

А іще ж пропаде лікбез – я якось саме в маршрутці відкрила для себе Винника: доти не надто розуміла чому нарід обурюється щодо творчості пана Олега, а тоді мала нагоду самотужки пересвідчитися у всьому: коли тобі ставлять понад 10 треків підряд – є нагода))

Ну а ще – музика в маршрутці давала нагоду зрозуміти свого ближнього. І не тільки шофера! До цієї теми анігдот: їдемо ми значить із мандрівки, де цілий день роздивлялись в старих церквах фрески, слухали орган і мацали товсті середньовічні мури – ну і вже по дорозі назад водій повантажив групу в бусик і ввімкнув музон. Заграла “Алгоколічка” і я вже була відкрила рот, щоб пан шофер замінив пластинку, але тут дама, яка півдня ахала від середньовічних фресок почала підспівувати і підтанцьовувати в кріслі! На цьому моменті можете собі уявити вираз мого обличчя. Бігме, як у героїв на фресках, що зображають зішестя Христа в пекло)

А так би ніхто й не взнав!))

Olexa Mann:

Сьогодні вступає в силу, на мій погляд, один з кращих законів, що у нас були прийняті. Не закон, а пісня.

Про заборону «звукового насильства» в транспорті.

Нарешті це сталось. Вже не знаю хто і надоумив прийняти такий закон, але це безумовно видатна людина.

Причому він стосується не тільки водіїв автобусів і маршруток, які люблять ділитись з клієнтами їх служб перевезення своїми цікавими музичними смаками, а і не менш щирих на цей зовсім необов’язковий момент в житті, пасажирів. І в таксі можна вмикати свою шарманку тільки зі згодою пасажирів.

Бо, сука, ви заїбали їсти гівно, слухати гівно і транслювати це гівно назовні. Бо навушники люди вигадали не дарма. Спеціально щоб ваше гівно поступало вам прямо в мозок, але тихенько. Тихо так поступає, але безперебойно і там булькає.

А решта може розслабитись і нарешті видохнути.

Bandy Sholtes:

З приводу закону про звукове гівно згадалася історія.

Їхали ми у гори, на Шипіт.

Сідаємо в автобус “талон” – ну бо від “Еталона” буква е загубилася.

Водій включає радіо. Чи не радіо. Але страшну вимотуючу з двох нот попсу. Стиляк “маршрут-поп”. Котрий пронизує всю багатостраждальну транспортну інфраструктуру наскрізь та цілодобово.

Гірше пінопласту об скло, гірше за абсолютну більшість будь-яких можливих поєднань звуків на цій планеті. Негативна музична інформація. Звукові відходи людської життєдіяльності. Обсирати можна довго, потрібне підкреслити.

Автоматично згадалися права людини.

А нам же їхати години три. Терпіти звуковий жах протягом п’яти міських зупинок ще б\м, але три години вже не влазить у рамки жодного гуманізму. Наша делегація направила мене поговорити з шофером. Іду.

– Дуже вас просимо, будь ласка, можете виключити музику?

– Ну… а що таке?

– Ну ми вас дуже просимо, будь ласка, виключіть.

– Ладно, виключу. А ви шо, музику не любите?

– Не люблю.

Їхали ми у гори в тиші, під шум мотору.