Navchas

«Це війна не за територію, а за цінності й принципи. Війна з дикою ордою за цивілізацію…»

– Я з Кривого Рогу, але вже багато років живу в Києві. За освітою культуролог, працював у журналістиці, брав участь у Революції гідності. До речі, отримав на Майдані два поранення – опік руки і влучення в голову гумовою кулею від «беркутівця».

24 лютого після обіду в мене було заплановане одруження в РАЦСі, але вранці почалася війна, тому ми не встигли. Вивезли рідних і близьких на Закарпаття, де маємо знайомих, а потім я пішов у військкомат і потрапив у 128 бригаду. За день до виїзду в зону бойових дій ми з нареченою все-таки пішли в місцевий РАЦС і розписалися. Так що путін не завадив нашому одруженню.

Моя дружина з Донеччини, вона вже вдруге тікала від війни (вперше у 2014 році). І була так налякана, що я твердо вирішив – треба покінчити з цією ордою раз і назавжди!

За перші ж тижні в бригаді мене навчили працювати з різною зброєю – АК, ПК, гранатометом, я також освоїв навички їзди на БМП. І навіть зараз, якщо є вільний час, ми тренуємося веденню боїв у населених пунктах, штурмовим діям, обороні…

Якось до нас наблизилася група росіян – вони підійшли до розбитої цивільної машини, щоб вкрасти звідти мед. Ми вогнем відігнали їх, а потім знайшли кинутий радянський прапор – важкий і великий із бахромою. Я ще дивувався – навіщо брати таку непотрібну річ із собою в бій? Тут важко збагнути логіку…

Іншим разом сусідній підрозділ після обстрілу ворожої колони взяв полоненого й передав нам. Це був мобілізований чоловік із Макіївки – років 30, заїка з дитинства, худий і в окулярах із великими діоптріями. Він без них майже не бачив. Розповів, що працював у ковбасному цеху, а коли їхав додому, його зняли з маршрутки й мобілізували в армію. Виглядав дуже жалюгідно – в якихось нещасних берцях, «жаб’ячій» формі, з радянськими гумовими джгутами замість сучасних турнікетів. А в бронежилеті була тільки одна пластина – попереду. Так його спорядили на війну. Було видно, що це не боєць, він не становив жодної загрози. Ми дали йому поїсти й сигарети, гуманно поводилися, не було бажання вдарити чи застрелити. Я розумію, що це ворог, і бачив, що росіяни роблять із нашими селами, – залишають випалену землю. Але знущатися з полоненого – це дикунство, варварство.

Я розумію, де знаходжуся, усвідомлюю, що багато хто не повернеться додому. І я можу не повернутися. Це сумно, але треба зібратися й виконувати свою роботу. Якщо всі виконуватимуть, країна буде вільна.

Для мене це війна – не за територію, а за цінності й принципи. Процеси, які почалися після Майдану (не всі, звичайно, дещо мені не подобається), – це рух до демократії, до людських свобод. І мені це до душі. А Росія несе зовсім інші цінності, основна з яких – рабство. Подивіться на ті ж поневолені народи, які воюють проти нас, – дагестанці, буряти та інші. Це люди, які вже не пам’ятають своєї мови й культури, у них фейкова самоідентичність, вони кажуть, що вони «русскіє». Я не хочу такого у своїй країні, хочу зберегти українську самоідентичність, вільний дух, свободу і людські цінності. Тому це війна з дикою ордою за цивілізацію…