Navchas

Розпочав роботу відроджений Донецький академічний обласний драмтеатр (м. Маріуполь), який за нинішніх умов переїхав до Ужгорода.

Перша прем’єра “Крик нації” Л. Колосович — колективна літературно-мистецька композиція за біографією і віршами Василя Стуса. Її дано у символічну дату. З одного боку, 16 липня — день Декларації про суверенітет України, з іншого — 16 березня росіяни скинули бомбу на будівлю Маріупольського театру, де загинуло кількасот осіб.

Спектакль нагадує популярний анекдот про вояка УПА, який нібито впав у летаргію і прокинувся лише у наші дні:

– А що в Україні?

– Війна з москалями.

– А де фронт?

– На Донбасі.

– Непогано просунулися! 

Вистава саме про те, як українці просувалися за ці сімдесят — вісімдесят років, зокрема у найбільш глуху брежнєвську добу. Звісно, розповідати цю історію у реалістичному ключі можна, проте не дуже доречно, бо навіть зараз чимало у ній виглядає незбагненно, по-своєму містично. То ж режисер обрала поліфонічне вирішення, коли різні епізоди подаються по-різному.

Місцями спектакль нагадує античну трагедію — діалог героя із хором. На сцені, крім головного героя, ще шестеро, які дивним чином зливаються воєдино попри всю різношерстість. Герой нагадує казкового Котигорошка. Як писав колись П. Скунць, “шістнадцятиголовий змій тоді був схожий на Росію”.

Місцями це гротескова сатира на радянську минувщину, а головне — на її рецидиви у сьогоденні. Чого вартий один суддя в образі Брежнєва-Вія, навколо якого звиваються різні невмирущі вампіри! Нібито це все про справи давні, але в контексті триваючої судової реформи — не зовсім.

Місцями маємо психологічну драму. Дуже щемкий образ поетової матері. Нові несподівані емоції додає поетів син Дмитрик (син одного з акторських подружжів). Чи не вперше настільки рельєфно, психологічно глибоко і водночас достовірно показано поетову дружину Валентину.

Побудовано виставу за сонетним принципом (теза — антитеза — синтез). Теза — українцям уготовано зникнути з історичної арени, перетворитися на ще одних шумерів, які розчиняються у новітній Аккадській імперії. Антитеза — з’являється чоловік, який не згоден з такою перспективою, усіляко протистоїть їй. Згодом виявляється, що він далеко не самотній, таких людей стає усе більше. Синтез — імперія кидає героя за грати, але і там він не ламається, стає символом майбутньої перемоги. Тут з’являється фантастичний символ імперії — лікарське ліжко-каталка, накрите червоною парчою. Зараз з-над нього виголошують інвективи на адресу Стуса, потім на чомусь подібному (на лафетах) повезуть вождів імперії.

Вражає гра артистів, десь це нагадує синхронне плавання. Хоча кожного бачиш уперше, але запам’ятовуєш міцно — настільки усі індивідуалізовані, неповторні. На сцені усі три вікові категорії. Кожний-кожна зі своєю продуманою зачіскою, вбранням, яке постійно змінюється (більшість артистів виконує по кілька ролей).

Всякий епізод акцентується віршами Стуса, які читають різні артисти. Експресіоністська поезія, здавалося би, не надто надається до публічного виконання, вона більше для очей. Але тут вона зазвучала — дуже нетрадиційно, якось зовсім не хрестоматійно.

Схоже, що це буде спектакль-калейдоскоп, який з кожним обертом ставатиме все іншим й іншим.