Професор Сергій Федака про виставу "Готель між двох світів"

1 місяць ago admin 0

На малій сцені театру ім. Шерегіїв відбулася прем’єра вистави М.Фіщенка “Готель між двох світів” за п’єсою Е.Шмітта. 

Вистава про п’ятьох людей, що перебувають у коматозному стані. Ну, власне, про їхні душі, котрі якраз розвивають небувалу активність. Твір напрочуд суголосний нашій пандемічній порі, коли кожний запросто може опинитися у такій палаті. Ми зараз взагалі живемо у філософську добу. То ж вистава дуже на часі. Зазвичай люди живуть повільно, а помирають швидко. Тут же навпаки. Людина приходить у цей світ із вічності, і у вічність же людина повертається. Правда, приходить неосмислено, а от при поверненні має шанс щось збагнути. І от персонажі заходяться щось осмислювати, як навіжені.

Ясно, що усі там думають лише про смерть. Але при цьому не забувають жити. Можна сказати, проходять справжню школу життя – хай і на смертному одрі. Виявляється, що вони однаково бояться і смерті, і життя. Фактично, увесь час вирішують – чого же більше? Вони осмислюють, що життя – це їхній обов’язок (добровільно-примусовий), а от смерть – їхнє святе право. Можливо, єдине людське право, котре ніхто не здатний відібрати. Єдине по-справжньому гарантоване. Правда, ним ніхто особливо не дорожить. Принаймні, поки не з’ясовується, що це право — єдине, що в тебе лишилося. Але і тоді герої вперто чіпляються за життя, намагаються пережити його заново. Власне, і проживають його по-новому — у цій палаті. Усвідомлюють, що кохання і смерть — практично те саме. Це один з найбільш щемких поворотів у виставі. Коли слова вже безсилі, актори переходять до танцю.

Герої усвідомлюють, що у житті важить не його тривалість, а його насиченість. Що таланить зовсім не найкращим, а просто везучим. Що смерть може бути геніальною, а то й цікавішою за життя. Що смерть — царина абсолютної свободи. Що життя — це затягнута прелюдія до відходу. Що похмілля — це репетиція вмирання.

Але виявляється, що все можна пережити, окрім власної смерті. Кожна смерть у виставі — особливо сценічна, романтична, видовищна. Бо часто від прикінцевої крапки залежить смисл усього тексту. П’ятеро борються за цю крапку, аби вона була максимально змістовною. Приставлена до них медичка — справжній ангел смерті. Такий собі останній бонус із німецького кіно для дорослих.

На порозі смерті люди не брешуть, бо який сенс?! Зіграти такий рівень щирості – вищий пілотаж для акторів. Лицедії буквально вистрибують з власної шкури. Від них можна заряджати акумулятор. Людина ніби не сумірна із вічністю, а тут героям якраз пропонують її приміряти на себе. Вони пробують — і, як не дивно, їм пасує. Наприкінці кожний стає трохи іншим, ніж на початку.

Спектакль сприймається на одному диханні. Він глузливий — хай це і чорний гумор, але це сміх із наших страхів, із тої пихи, з якою ми живемо і яка виявляється зовсім марною, із нашої марноти, котра за великим рахунком нічого не варта, зате варті речі малопомітні на перший погляд.