Сергій Федака про виставу "Той, що відчиняє двері"

4 місяці ago admin 0

У театрі ім.Шерегїів поставлено виставу “Той, що відчиняє двері” за п’єсою Неди Нежданої.

Це курсова робота двох студенток Ужгородського інституту культури і мистецтв, виконана під керівництвом їхнього викладача-режисера М.Фіщенка. Завітала на спектакль і драматургиня з Києва. Як зазначила сама авторка, це найпопулярніша її п’єса, написана ще 1998 р. і поставлена у 50 театрах, включаючи студентські. Перенасичений символами і кодами твір дає якнайширший простір для режисерських і акторських інтерпретацій.

 

Санітарка моргу і його випадкова відвідувачка виявляються закритими і цьому “веселому” закладі. В результаті обговорено зо два десятки тем — від житейських до філософських і богословських, продемонстрована увесь спектр емоцій, пережите ціле життя з його численними звивинами, і усе це вивалено на публіку. Як публіка це витримала — окрема історія, бо півтори години жіночої істерики минули як одна мить.

Дівчата виявляють два протилежні темпераменти і дві життєві позиції. Санітарка Віра— такий собі раціоналістичний тип, незнайомка Віка — емоційний. Їхнє зіткнення постійно викрешує іскру, причому щораз все більш запальну. Дві хореографічні композиції — просто пожежа у джунглях. Два потоки свідомості постійно збурюють одне одного, здіймають купу бризок, що летять на глядача.

Режисер і актриси додали до тексту п’єси безліч власних знахідок. Традиційний для М.Фіщенка кубічний модуль з фіранками (ще вже візитівка його театру, як чайка у МХАТу) стає чи не третім персонажем спектаклю, настільки щільно він обіграний, настільки часто вривається у дійство. Гутаперчева міміка Віри — це театр у театрі, де кожний м’яз обличчя грає власну роль, незважаючи на сусідів. Розмальовані під панду очі Віки — стьоб з багатющої традиції жінки-вамп від Віри Холодної до Олени Cтепаненко.

Ужгородська інтерпретація вже класичної п’єси максимально оригінальна. Основний акцент зроблено на, так би мовити, актуальному українознавстві, що кілька разів ненав’язливо підкреслюється відповідним реквізитом. Тобто вистава — про тих, хто її дивиться, про наших тарганів у головах, про споконвічну роздвоєність української натури, вічне зіткнення хорошого зі ще кращим. Наша підсвідомість фонтанує сюрреалізмом, а коли той виривається назовні, ми тільки руками розводимо. Насправді же ключі до проблем, які ми затято шукаємо десь зовні, знаходяться усередині нас самих. Над виставою просто несамовито витає дух Григорія Сковороди (наступного року 300-літній ювілей), чиїм улюбленим жанром теж був діалог. Вистава вийшла одночасно і “про війну”, і “про любов”, дісталося геть усім. Головне же — доведено, що мовою шаржу і гротеску можна говорити про найсерйозніші речі. Твір виявився максимально молодіжним, його доречно увести до театрального репертуару.