Navchas

Актор Закарпатського академічного українського муздрамтеатру ім. Братів Шерегіїв в Ужгороді, лауреат однойменної обласної премії в галузі театрального мистецтва Рудольф Дзуринець, котрий вже 15 років на сцені й добре відомий завдяки ролям Сергія Романовича із вистави «З училища», Джорджа Пігдена із «№13», Маріса із «Нічного вартівника і пралі», Дона із «Вільних метеликів», дебютував в ролі режисера: поставив виставу – хореографічну драму «Пес, який зірвався з ланцюга». Раніше її бачила тільки художня рада, а у п’ятницю був допрем’єрний показ для батьків, адже актори – вихованці Рудольфа із театральної студії «Дар», котра вже 5 рік діє при головному театрі області. Побували на показі й ми.

Постановка стала можливою завдяки гранту, яку виграв театр – мова про українсько-польський проект «Дві культури – одна Європа» Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014 -2020. Вистава – один із пунктів проекту, й поставити її Рудольфу Дзуринцю запропонував директор театру Василь Марюхнич. Єдина умова – вистава повинна бути польського драматурга.

Як розповів нам режисер-постановник, по допомогу він звернувся до знайомої, директорки київського театру «Берегиня» Еліни Генціцької, оскільки в інеті майже нічого не знайшов. Саме вона скинула йому перелік п’єс польських драматургів. Зупинився на «Казка про пса, який зірвався з ланцюга» Петра Ровіцького.

На запитання: чому, Р. Дзуринець відповів: «Знаєш, дуже глибока ідея в ній проглядається. Тому це скоріш не казка, а філософська притча. Якщо коротко, то це історія пса, який постійно жив на прив’язі, й якось випадково зірвався з ланцюга. Дійові особи Ланцюг і Будка кажуть йому, мовляв, йди, ти можеш спробувати волю, а якщо набридне, то повернешся… Головне завдання моєї постановки – людина, яка народжена в неволі, ніколи не зможе бути вільною. Той пес ніби відчув волю, але не знає, що з нею робити». Над постановкою працювали півроку із перервами через локдауни й карантин. Художниця п’єси Віра Степчук, Тіна Легеза (одна із «студійок») стала асистенткою режисера, колега з театру, балетмейстер Дмитро Сньозик допомагав із пластикою. Сам режисер Рудольф Дзуринець поєднав в собі також функції освітлювача сцени та звукорежисера.

Щодо акторів (-ок), вихованців (-ок) студії «Дар», то найстаршому Андрію Карпію 17 років, решті – 14-15 років. «Дорослі діти, які багато що не розуміли у п’єсі, задавали дуже багато запитань. Й це мені дуже подобалося. Бо я ж актор, й у мене теж виникало завжди чимало запитань до режисера. Був приємно вражений, що діти розуміють, чому вони тут. Із 20 моїх вихованців, половина хоче вступати у театральний вуз».

Щодо того, як пояснив, що від них хоче, то режисер сказав: «Ми почали розбирати п’єсу, про що в ній йдеться, щоб зрозуміти, де зерно, що хочемо донести, які емоції хочемо викликати у глядача. Якби ми цього не хотіли, але всі ми певною мірою є заручниками: школи, роботи, обставин і т.п.», – додає. Не обійшлося й без курйозів під час роботи над виставою. Художниця вистави Віра Степчук запропонувала художній хід: одягнути всіх в чорні трико. «Це потрібно було для того, щоб створити відчуття біомаси, яка, в свою чергу, створює довкола пса певні обставини. А діти ж у мене різні – є худенькі, повніші, високі, менші, – ділиться Р. Дзуринець. – Одягли й почали писати у приват «не буду, я соромлюся». Але я пояснив: розумієш, ти на сцені не Тіна, не Макс, не Еріка, ти той персонаж, якого граєш, і повинен розуміти, якби себе поводив він в запропонованих обставинах. Й загалом, ми створюємо продукт, який хочемо показати людям. Діти зрозуміли».

Заодно Рудольф Дзуринець зізнається, що переключатися із актора на режисера було не так вже й важко, адже вже «бував в ролі» помічника режисера. «Я зрозумів, що режисером бути класно, якщо ти актор. Тому одне, коли режисер дає тобі завдання й ти виконуєш, й зовсім інше, коли ти на місці режисера й можеш показати, що ти від студійців хочеш. Ти переносиш на себе ті події, образ, й думаєш, як би це зробив ти», – додає. Хоча в театрі наш співрозмовник бачить себе тільки актором, який хоче постійно дивувати глядача, щоб той розумів, що «я – різноплановий актор, а не актор певного амплуа». Водночас каже, що пишається студійцями, здивований їхній витримці. Сам не спав кілька ночей перед показом. «Пригадую, якось друг і колега Михайло Фіщенко перед однією з прем’єр ділився, що не може спати. Я тоді співчутливо махав головою. Але тільки тепер, коли вдягнув на себе режисерське пальто, зрозумів, що це таке. Найважче дійте до того моменту, коли маєш показати готовий продукт. Бо до показу ти ніби контролюєш процес, ти направляєш дітей, ти в процесі. А коли приходить день показу, то це щось: ти за пультом і вже не можеш сказати: «Максе, голосніше» чи «Владо, дай більше характеру». Діти самі беруть все в свої руки й контролюють процес. Й вони зробили це настільки круто, що вау!».

Після показу із зали кричали «Браво», були оплески, фото, обійми й очі дітей, які світилися щастям. Режисер теж вийшов вітати й сказав, якщо все вдасться, то із виставою поїдуть у Польщу. Мама вихованця студії Наталія Єрошевич поділилася із нами: «Я просто мега задоволена від цієї студії, реально викладачі – професіонали з великої букви. Самі знаєте, що підлітковий вік досить важкий, а студія допомагає розвивати в дітях дисципліну, вихованість, толерантність та повагу до людей. Дала змогу сину побороти страх публічного виступу, підняла його самооцінку та розвинула талант. Що мене найбільше тішить, діти займаються справою, а не сидять в Інтернеті. Леонід не йде на репетиції, а летить. Й, до всього, на годину раніше». Сам Леонід Єрошевич, який зіграв роль жокея, розповів, що це щось нове та цікаве для нього, і що він жив цією виставою та своєю роллю.

Ще одна мама Ірина Ковальчук, донька котрої вперше на сцені й зіграла у виставі одну із «сімки» кліщів, ділиться із нами: «Сучасно, цікаво, зі змістом – одним словом мегакруто. Дякую Рудольфу Дзуринцю та його колегам за дітей. Він побачив талант, допоміг його розвинути, витягнув з домівок і вулиць, відірвав від телефонів – подарував захоплення». Її донька Мілен зізнається, що хвилювалася, «але був адреналін, бажання показати себе, тепер хочу на велику сцену і поїхати із виставою в Польщу».

Наостанок, актор і режисер Рудольф Дзуринець вважає, що головний критик – це глядач, тому 8 та 15 травня о 12.00 вас чекають на прем’єрі вистави, яка відбудеться на великій сцені Закарпатського облмуздрамтеатру (вхід вільний).

Оксана Штефаньо