Володимир Пуга: «Кажу про те, що бачив сам»…

3 тижні ago admin 0

Чорнобильська служба почалася у квітні 1989 року. На той період вже було розроблено вахтовий метод. Тамтешня пожежна охорона складалася зі штатних працівників Чорнобильського гарнізону та особового складу вогнеборців. Люди обиралися з різних регіонів держави для ліквідації наслідків аварії. Коли після чергової вахти приїздив додому, дружина, пригортаючи до себе мене та дітей – дворічну Маринку й однорічного Дмитрика, з полегшенням зітхала: “Дякуючи Богу цього разу все обійшлося”. Через місяць родина знову відправляла мене до Чорнобиля. О так і минуло шість місяців тривожних проводів і радісних зустрічей…

Що для мене Чорнобиль? – запитуєте… Якщо у цього лиха є якась світла грань, то нею якраз і є люди, котрі безстрашно йшли супроти ядерного ворога. Небезпеку ми “гасили” міцною згуртованістю, піклуванням один про одного, взаємовиручкою і високою відповідальністю за долі мільйонів людей… Побратимство друзів-пожежників непідвладне часу. Воно для мене стало ідеалом на все життя.

У Чорнобилі разом з колегами з м. Прилуки  жив в чотиримісній кімнаті триповерхового гуртожитку. Протягом трьох вахт, кожна з яких тривала місяць i які проходили в пожежній частині по охороні Чорнобиля та 30-кілометрової прилеглої території, доводилося неодноразово разом з іншими бійцями виїжджати на гасіння житлового сектору Чорнобиля. Пригадується перша вахта: горіло дуже часто, в середньому було по 5 виїздів на добу. На той момент багато спалювали, скажімо, залишених будинкiв, не думаючи, що це зайва доза радіації. Згодом від цього відмовилися і “партизани” (так називали людей, котрі добровільно вербувалися на ці роботи), почали будівлі розбирати. “Дзвеніли” радіацією і пожежі сухої трави, чагарників, торфовищ, лісу…

Було й таке, що машиною провалилися у вигорілий торф. Коли ходили, то нічого не відчували, а почали їхати автомобілем, і задніми колесами потрапили прямо у вогняну яму, ще б трошки й машина загорілася. “Рядових” пожеж у зоні не було. Траплялися й великі, які доводилося гасити кілька днів.

А про непередбачувані ситуації, що виникали на самій Чорнобильській станції, нема що й казати. Довелося тричі за тривогою побувати “у пащі тигра”. Одного разу проводилися навчання по ліквідації наслідків розливу масла на даху другого енергоблоку. Ще двічі всіх піднімали у повній бойовій готовності та доставляли на станцію, коли виникли не „навчальні” проблеми. На щастя, обійшлося без пожеж, обмежилося викидом парів.

Запам`яталася й густа, наче килим, висока трава і кропива Чорнобиля. Ідеш вулицею і бачиш лише дахи будинків: усе дуже заростало, адже ніхто не косив, орати землю суворо заборонялося.

Рівень радіації на нас вимірювали постійно, от, правда, покази дозиметрів фіксувалися постійно однакові – 0,2 рентгени, але, напевно, були й більші дози опромінення. Якось під час чергового виїзду ми натрапили на “безхозний” дозиметр і вирішили самі “помірятися”… стрілка „зашкалювала”. Причому могло бути таке, що правий чобіт нормальний, а лівий брудний (нахватався радіації), тоді взуття викидали і давали нову пару.

Ці зловісні рентгени болісно стискають груди на перших днях перебування в зоні, а потім організм звикає і пирхотіння в горлі та біль щитовидки вже не відчувається. Щоправда,  з часом радіація почала все частіше нагадувати про себе тяжким безсонням. Але тоді нам якось про це не думалося. Мабуть, така специфіка професії: коли бачиш, що горить, у тобі збуджується почуття, подібне чи то до азарту мисливця, чи спортсмена, чи воїна будь-що перемогти, приборкати…

ГУ ДСНС України у Закарпатській області

ПУГА В.С..jpgЗагальна Пуга.JPG

ПУГА пожежа.JPG