Navchas

«Усі хочуть бути героями, – стверджує начальник ужгородського гірського пошуково-рятувального відділення Юрій Павлюкович. – Це такий людський пунктик, що кожен хоче стати героєм для когось – для своєї мами, сестри, дружини чи дівчини».

Юрій, у свою чергу, захотів стати героєм для всіх і кожного – тому після двох років служби в полку спеціального призначення на Сході України влаштувався на роботу гірським рятувальником. Аби стати класним спеціалістом, хлопець уважно стежив за роботою старших колег: «У нас дурних порад не дають. Головне слухати, і махати головою, і намотувати на вус. А досвід рятувальної справи набудеться. Якщо людина адекватна, розумна, має хоч трішки сірої речовини в черепній коробці – то всього навчиться».

Відтоді минуло три роки й десятки виїздів. Найбільше Юрію, за його словами, подобається сам процес збору відділення на пошукові роботи: «Це такий погляд у майбутнє. Ти вже уявляєш, що ти будеш робити, а приїжджаєш на місце – і це зовсім не так». І все справді може піти не так. Адже завжди діє людський фактор. Наприклад, нещодавно рятувальники шукали бабусю, яка загубилася в селі Оноківці. Родичі стверджували, що жінка заледве ходить і не могла відійти далеко від дому. А знайшлася вона аж на прикордонній смузі за 10 км від місця пошуків. От і недооцінюй потім чиїсь фізичні можливості…

У марних пошуках може минути і ціла ніч. Юрій згадує кумедний випадок, коли група товаришів заблукала в лісі між селом Лумшори на Перечинщині та селом Люта Великоберезнянського району: «Шестеро людей їхали на новому Touareg та Nissan. І система GPS завела їх у ліс. І їх не бентежило те, що вони їдуть не по трасі. Одна машина впала в колію, вони не могли з неї виїхати, тож вибиралися з лісу другою. Вони просто запам’ятали дорогу, як вони туди їхали, якимось чином розвернулися і повернулися в село Люта. Ну, ми сміялися дуже довго, особливо коли виїхали на пошуки о 12-ій годині ночі, а повернулися додому в 7-й годині ранку».

Навдивовижу Юрій запевняє, що не сердився на тих шістьох заблукалих. Мовляв, з ким не буває? Однак трапляються й моменти, коли стриматися дуже важко. Наприклад, якщо бачить відверте недбальство батьків щодо безпеки дітей: «12-річну дівчинку збили на гірськолижному курорті Красія. Коли я приїхав до малої, то побачив, що її потрібно терміново спускати вниз і передавати лікарям швидкої допомоги. І коли я запитав батька, чому дитина була без шолома (потім я дізнався, що дівчинці робили дві трепанації черепа, вона ледь не залишилась інвалідом), чоловік просто почав говорити всілякі нісенітниці у стані алкогольного сп’яніння та звинувачувати нас, що це ми в цьому винуваті. Хоча винен він, тому що він не дивився за дитиною».

Загалом домедична допомога становить чималий пласт роботи гірських рятувальників. Мало знайти людину – їй треба й допомогти в разі потреби. Варіантів багато: переохолодження, серцевий напад, високий тиск, переломи, вивихи тощо. І щоразу Юрій переживає за долю потерпілого, цікавиться пізніше станом його здоров’я. Адже відчуває власну відповідальність: «А якщо ти щось зробив не так? А якщо треба було почекати тих декілька хвилин, щоб хлопці привезли все-таки дошку, щоб ти не лижі підклав під спину людині, а дошку і щоб нормально спустив? А ти прийняв рішення, що треба терміново спускати людину вниз і зафіксував її на її ж лижі і спустив так. Є завжди якісь такі переживання, щоб ти гірше не зробив».

Однак незважаючи на увесь стрес та безсонні ночі, Юрій запевняє: щодня встає і насправді хоче йти на роботу, замість того щоб повалятися кілька зайвих хвилин у ліжку. Адже що може бути краще, ніж постійно рятувати людей від біди: «Я найбільший кайф отримую тоді, коли допомагаю людям. Тому що бачити в їхніх очах подяку, навіть коли вони тобі про це не говорять – це круто, це дійсно круто».

У ДСНС України у Закарпатській області