Navchas

Він із дитинства мав мрію – стати пожежником. І здійснив її, незважаючи на те що вивчився на фізика. Адже любов до пожежної справи у нього в крові: герой цього матеріалу Степан Локай – уже друге покоління вогнеборців.

Батько нашого супермена, Степан Михайлович, працював командиром відділення у тодішній самостійній державній пожежній частині №1 міста Ужгорода і паралельно займався пожежно-прикладним спортом. Саме він і прищепив маленькому Степану любов до змагань вогнеборців. Із дитсадка майбутній пожежник відвідував подібні заходи: «Пам’ятаю один момент, що я був на стадіоні, виконувалася вправа подолання естафети. І найбільше мені запам’ятався четвертий етап – гасіння палаючої ємності. Тільки цей уривок пам’ятаю. І більше нічого з того часу».

Тож уже в школі у хлопця не виникало сумнівів щодо того, який вид спорту обрати. Тільки пожежно-прикладний і тільки тренування на стадіоні «Авангард». Степан навіть потрапив до юнацької збірної області та їздив на всеукраїнські змагання. Разом із командою досяг чималих результатів: із останніх місць в турнірних таблицях вони піднялися на одинадцяте загальнокомандне. Згодом Степан виступав у дорослій збірній, загалом віддавши пожежно-прикладному спорту 20 років.

Між тим після школи юнак вступив на фізичний факультет Ужгородського національного університету. Але працювати за спеціальністю не став – натомість влаштувався на роботу в оперативно-рятувальну службу й закінчив заочно Черкаський інститут пожежної безпеки. Попрацювавши водієм, Степан втілив у життя давню мрію – став пожежником. Спочатку працював в Чопі, згодом – в Ужгороді. І на пожежах інколи зустрічався… зі своїм молодшим братом. Адже Василь Локай також взяв приклад із батька і став командиром відділення пожежного-рятувального поста у Великій Доброні на Ужгородщині.

У своїй роботі Степан вправно застосовував навички, здобуті під час занять пожежно-прикладним спортом. Запевняє, що різниця полягає лише в умовах: під час змагань вони спортивні, під час пожеж – бойові. Але команда має працювати так само злагоджено, кожен учасник – це ланка одного ланцюга. І якщо вона випаде, все розвалиться: «Якщо не буде шофера – хто подасть воду, якщо не буде бійця – хто подасть пожежний рукав, якщо не буде командира відділення чи начальника караулу – хто поведе людей за собою?»

У боротьбі з вогнем Степан провів чотири з половиною роки. Найважчою він називає свою найпершу пожежу – на пилорамі в селі Розівка у липні 2014-го. Тоді масштабне загорання спільними зусиллями ліквідовували вогнеборці з Ужгорода, Чопа й Великої Доброні, залучали навіть пожежний потяг Львівської залізниці. Були й інші пожежі, менші за масштабом, але не менш небезпечні. Однак Степан запевняє, що жодного разу не відчував якогось особливого страху: «Коли я був в караулі, коли я знав, що я заступаю з Сашею Рудницьким або з кимось іще з досвідчених хлопців – реально не боявся нічого. Ти довіряєш себе командиру, тому що ти йому довіряєш. Ти знаєш, що то людина досвідчена й розумна. І просто виконуєш свою роботу. Не думаючи про страх».

Нині Степан із передової перейшов на роботу в тил – працює старшим майстром газодимозахисної служби. І хоча він не ліквідовує пожежі безпосередньо, утім береже життя бійців – обслуговує апарати для захисту органів дихання: «Без апаратів входити в якесь непридатне для дихання середовище – це небезпечно. Тим більше в наш час, коли є різні матеріали, які при горінні виділяють токсичні речовини, такі що вистачає одного-двох вдихів, щоб отруїти організм».

Відтак Степан продовжує служити добрій справі – боротьбі з вогнем. Адже, по суті, фахівець газодимозахисної служби – це ще одна ланка в ланцюгу ліквідації загорань. Якщо не буде пожежного розрахунку – хто гаситиме полум’я, якщо не буде майстра ГДЗС – хто наповнить балони бійців киснем і захистить їхні життя?

У ДСНС України у Закарпатській області