Navchas

Закарпатський муздрамтеатр приємно здивував виставою-концертом Гали Реут “Кавовий блюз – ліричний джаз”, де основні на сцені – артисти оркестру (диригент Анастасія Жужгова).

Уперше артисти оркестру з’являлись на очі в ужгородській версії Гоголевого “Одруження”, коли музиканти маршували у будівельних комбінезонах і касках. Музику ж бо називають риштуванням навколо повітряних замків. Тут артисти продовжують свої будівничі дії, хоча і постають вже у більш традиційному вигляді.

Натомість дуже незвичний конферанс. Його забезпечує Тарас Гамага, якого звикли бачити у таких собі маскулінних ролях, коли він грає крутого мачо. Тут же він читає жіночну поезію Ліни Костенко, закутаний у романтичний плащ. Режисер просто провокує когнітивний дисонанс у глядача, прагне його епатувати, вивести з себе, аби як казав Попандопуло, душа загорнулася і знов розгорнулася.

Весь час не полишає відчуття, що ти робиш щось таке, чого не можна. Типу ділиш на нуль. Бо споглядаєш музикантів, які зазвичай сховані від твого погляду в оркестровій ямі, з якої видніють хіба що смички скрипок, гриф контрабасу і диригентська паличка. А тут – в усій красі! Всяка жінка геніально грає на трьох типах інструментів – нервових, смичкових і клавішних. Ці семеро обрали середній варіант, хоч і по нервах  За ними – хлопці з духовими й ударними. Усе це під феєричну гру світла, в атмосфері кафешантану, відтвореної Еммою Зайцевою. Зовсім Блокове:

Я сидел у окна в переполненном зале,

Где-то пели смычки о любви,

Я послал тебе чёрную розу в бокале

Золотого, как небо, аи.

Чортова дюжина музичних композицій і чотирнадцятий бонус. Про що воно все? У принципі, про глибокий невроз, який красиво зветься коханням. Про нього можна говорити психіатричними термінами, та найбільш звично музикою. Оперні і кінематографічні мелодії, джаз, танцювальна музика. Не те, що найбільш на слуху (його тяжко зв’язувати між собою в єдиний вінок), а тут усе напрочуд гармонізовано й узгоджено, склеєно причинно-наслідковими зв’язками.  І на тлі оцього всього звукового огрому – метання ведучого і водночас ліричного героя, якогось сучасного П’єро. Він ніби прагне сховатися від музики, що звучить з нього самого. Проте куди ти втечеш з підводного човна, котрим є ти сам?! Дійство має  якийсь психоделічний штиб, коли кожна нова мелодія ніби і знімає настрій попередньої, а водночас і посилює його, що врешті-решт доводить слухача до цілковитого кипіння. Тільки й радієш, що все оте діється не з тобою.

Десь воно нагадує сон – лікувальний, з метою релаксу. Тільки тут до тебе не підключають хитромудрих приладів, а діють більш дідівськими методами. Виходиш справді просвітленим, з відформотованою свідомістю, пропустивши через себе сотні звукових і зорових вібрацій.   

В японській ікебані є напрямок, коли з букету прибирають усе, що тільки можна, і лишають одну-єдину квітку, аби її форми, колір і аромат явити в усій неповторності, нічим не затіненими. У даній виставі такою квіткою став оркестр. Він того вартий.

Сергій Федака