Navchas

Пріоритетом для будь-якої держави має бути  дотримання прав і свобод людини. У 1991 році Україна, ставши незалежною державою, зробила перший крок на шляху до ствердження демократичності, верховенства права.
Так, в Конституції  України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Відповідно до статті 22  Основного Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Частина 3 статті 22 Конституції України підкреслює, що за прийняття нових законів або при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Права будь-якої людини є універсальними  (вони належать усім людям в будь-яких ситуаціях незалежно від соціального становища), вродженими (вони вже належать кожній людині лише за фактом народження) і невід’ємними (це означає неможливість позбавити індивіда цих прав чи неможливість його добровільної відмови від цих прав).
Спрощено, права людини характеризуються трьома головними рисами:
1.  Кожна влада має обмеження для своєї діяльності.
2.  У кожної людини є своя суверенна сфера, в яку жодна влада не може втручатися.
3.  Кожна людина може виступити проти держави або іншого індивіда з метою захисту своїх прав.
Разом з тим важливо усвідомлювати,  що фундаментальність прав людини разом із тим не є абсолютною. В ліберальному дискурсі такі обмеження характеризуються висловом: “Ваші права закінчуються там, де починаються права інших людей”.
В соціально-правовій практиці права можуть обмежуватися з метою захисту інших соціальних цінностей. Наприклад, заборона пропаганди расизму або закликів до бунту обмежують свободу слова; деякі заходи правоохоронних органів обмежують таємницю приватного життя, тощо. Важливо те, що таке втручання в сферу особистих прав не може бути свавільним й встановлюється вимогами закону. В демократичній державі умови, за яких права людини можуть бути обмежені, детально визначені в Конституції. Так, у статті 64 Конституції України визначено, що: “В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 61, 52, 55, 56, 57, 58, 59. 60, 61. 62, 63 цієї  Конституції”.
Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією, і з метою:
врятування життя людей та майна;
запобігання злочинові чи його припинення;
забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, економічного добробуту;
забезпечення охорони здоров’я і моральності населення, захисту репутації або прав і свобод інших людей;
запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.
У жодному разі не можуть бути обмежені:
право мати рівні з іншими конституційні права і свободи та право бути рівними перед законом;
право громадянина України не бути позбавленим громадянства;
право не бути вигнаним за межі України та право не бути виданим іншій державі;
право на життя і право захищати своє життя і здоров’я,  життя  і здоров’я інших людей від протиправних посягань;
право кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню: право не бути підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам;
право на свободу та особисту недоторканність;
право не бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом, тощо.
Тобто фундаментальний характер прав людини означає,  що
будь-яке  втручання  державної  влади  у  реалізацію  ваших прав має бути  чітко  юридично закріпленим, відповідати положенням Конституції та бути обґрунтованим.
Крім того, надзвичайно важливо розмежовувати поняття “прав людини” і “свобод людини”, які є схожими за своїм виникненням та кардинально різними за способом захисту та реалізації.
Свободи людини – це сфери діяльності людини, в які держава не повинна втручатися. Вона лише окреслює за допомогою правових норм кордони, територію,  на  якій людина  діє  за своїм вибором  і  на власний розсуд. Разом з тим держава має забезпечити захист цих кордонів від втручання інших осіб. Наприклад, держава не має права впливати на прихильність людини  до того чи іншого віросповідання, встановлювати будь-яку релігію як обов’язкову – це особисті свободи людини. Проте держава може запровадити закони, що обмежують свободу совісті з метою забезпечення належного визнання та поваги до прав і свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та безпеки.
На відміну від поняття “свободи людини”, в “правах людини” фіксується конкретна сфера, напрям діяльності індивіда. При цьому держава зобов’язана забезпечити та захистити законні дії людини в зазначеній сфері. В цьому випадку вже не пропонується можливість вибору варіанту діяльності всередині цього права.  Цим правом можна скористатися, реалізувати його чи ні, оскільки право не є обов’язком.  Наприклад, українці мають право на участь в управлінні державою як безпосередньо, так і через голосування за своїх кандидатів  до парламенту. Але далеко не всі люди йдуть на виборчі дільниці для того, щоб взяти участь у голосуванні.
Дотримання прав людини є ключовою національною ідеєю усіх демократичних країн світу. Незалежно від обраної формули національної ідеї, в її центрі має знаходитися людина, її інтереси, дотримання прав і свобод.
Україна ратифікувала більшість найважливіших міжнародних актів в сфері прав людини – Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до нього 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенцію про права дитини 1989 р., Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. та інші, – їх дія на території нашої держави номінальна.
В цілому потрібно підкреслити, що з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, потрібно, щоб на всіх рівнях влади та кожним громадянином було високо усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини.
Беззаперечно, надзвичайно важливо, щоб нові проекти нормативно-правових  актів,  які вносяться до парламенту, а також зміни, які пропонуються внести до чинного  законодавства, в жодному разі не звужували зміст та обсяг існуючих прав і свобод.
За визначенням Вольтера: “Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів”. Тому головна функція органів державної влади та правозахисників унапрямі забезпечення прав та свобод людини – це забезпечення верховенства права й справедливого судочинства. В цьому процесі надзвичайну роль грає забезпечення прямої дії Конституції України – як головного документа держави.
Потрібно брати краще з європейського права, при цьому не цуратися позитивних здобутків українських правників та напрацювань правової системи минулого. Нам є чому вчитися, але й нам є чому навчити.
В будь якому разі  і багатонаціональне,  полікультурне,  регіоналізоване українське суспільство, і  недосконала  держава  приречені  на пошук компромісів та консенсусу: за словами Джона Рескіна, ми маємо шукати не те, що нас відділяє від інших людей, а те, що у нас з ними спільного,  заради  майбутнього нашої країни.
При цьому саме права людини мають стати (і тільки вони можуть бути) міцним фундаментом новітньої України – її справжньою, не видуманою національною ідеєю, – що об’єднає усіх громадян в український народ і соціум, в якому комфортно жити кожній людині, а громадяни пишатимуться своєю державою.
Юридичний механізм захисту прав людини – це можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод.
Конституція України передбачає можливості здійснення громадянами дій, спрямованих на захист їх прав і свобод, як:
–    захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань;
–    об’єднуватися в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод;
–    проводити збори, мітинги, походи і демонстрації;
–    направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади;
–    захищати в суді свої права і свободи;
–    звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
–    звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ або органів.
Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, в яких визначені повноваження відповідних органів державної влади та їх посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина, їх відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а також спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина.
Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина.
Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.
Так, Верховна Рада України, відповідно до Конституції України, визначає відповідними законами права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства, права корінних народів і національних меншин, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров’я, екологічної безпеки, правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва (частина 1 ст. 92 Конституції України), визначає правові засади вилучення об’єктів права приватної власності (пункт 36 частини 1 ст. 85 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, здійснює через нього парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, заслуховує його щорічні доповіді про стан до­тримання та захисту прав і свобод людини в Україні (пункт 17 частини 1 ст. 85 Конституції України).
Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов’язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод.
Основним Законом на Кабінет Міністрів України покладено обов’язок вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (пункт 2 ст. 116 Конституції України).
Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують додержання прав і свобод громадян на певній території (пункт 2 ст. 119 Конституції України).
Основною ефективною формою захисту прав і свобод є судовий захист. Потреба у судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру структури економічних відносин, зростанні конфліктності і соціальних протиріч у суспільному житі.
Ст. 8 Конституції України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої є нормами прямої дії.
Закон прямо не передбачає здійснення захисту прав людини Конституційним Судом, але це випливає із його завдань: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Здійснюючи контроль за відповідністю. Основному Закону законів та інших правових актів. Конституційний Суд може визнати їх чи окремі їхні положення неконституційними. Такі акти втрачають чинність, а якщо їх дією було порушено конституційні права та свободи, вони фактично поновлюються.
Діяльність з посилення гарантій захисту прав і свобод людини покладено на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламентаризму. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.
Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звернень громадян, перевірці сигналів преси та інших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності винних осіб.
Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого інституту, як адвокатура. Адвокат зобов’язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності.
Гарантування суб’єктивних прав людини органами внутрішніх справ проявляється у забезпеченні особистої безпеки громадян; у своєчасному запобіганні злочинам та адміністративним правопорушенням, швидкому і повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та забезпеченні суспільної безпеки; захисті власності від протиправних посягань; наданні правової та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим суб’єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів.
Таким чином, можна стверджувати, що в нашій країні  діє система захисту прав людини,  подібна до тієї, що існує у розвинутих демократичних країнах.
На сьогодні коли на сході нашої держави здійснюється антитерористична операція, а учасники АТО ціною власного життя та здоров’я захищають кожен сантиметр рідної землі, приоритетним завданням нашої держави є забезпечення реалізації та захист прав і свобод цих людей.
По-перше, варто зазначити, учасників АТО на сьогодні прирівняно до учасників бойових дій. Згідно п. 19 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», до осіб, які належать до учасників бойових дій, віднесено: військовослужбовці (резервісти, військовозобов’язані) та працівники Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці, працівники Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення. По-друге, необхідно окреслити коло законів та підзаконних актів, якими визначається обсяг пільг учасників АТО і членів їх сімей. До таких нормативно – правових актів належать: Закони України: «Про боротьбу з терорізмом», Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про збройні Сили України», «Про Національну Гвардію України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну прикордонну службу», Постанова Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 р. № 975  «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві». Так, перелік пільг передбачених особам, які належать до учасників бойових дій визначено в статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, а також час проходження військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України “Про оборону України”, зараховуються до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, якщо на момент призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України “Про оборону України”, особа навчалася за фахом у професійно-технічному навчальному закладі, працювала за професією або займала посаду, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах. Час навчання в професійно-технічному навчальному закладі, час проходження строкової військової служби, а також час проходження військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України “Про оборону України”, які зараховуються до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, не повинні перевищувати наявного стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах. Час проходження військовослужбовцями військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України “Про оборону України”, зараховується до їх вислуги років, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби на пільгових умовах у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 18 Закону, Члени сімей військовослужбовців строкової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу мають переважне право при прийнятті на роботу і на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників, а також на першочергове направлення для професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки з відривом від виробництва та на виплату на період навчання середньої заробітної плати.
Дружинам (чоловікам) військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, виплачується за місцем роботи грошова допомога в розмірі середньомісячної заробітної плати при розірванні ними трудового договору у зв’язку з переведенням чоловіка (дружини) на службу в іншу місцевість. При тимчасовій втраті працездатності листки непрацездатності оплачуються дружинам (чоловікам) військовослужбовців у розмірі 100 відсотків середньомісячної заробітної плати незалежно від страхового стажу.
Дружинам (чоловікам) військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, до загального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за віком, зараховується період проживання разом з чоловіком (дружиною) в місцевостях, де не було можливості працевлаштування за спеціальністю, але не більше 10 років.
Учасники АТО можуть отримати земельні ділянки згідно чинного Земельного кодексу України. Спеціального закону з цього приводу немає. Але є відповідна реакція і позиція держави, яка ґрунтується на тому, щоб надавати такі земельні ділянки першочергово.
Тимчасова окупація Криму та Севастополя, бойові дії в окремих районах Луганської та Донецької областей спричинили небувалу для нашої країни вимушену внутрішню міграцію. Сотні тисячі людей змінили місце проживання та праці. Відповідно у національному законодавстві з’явилося поняття внутрішніх переміщених осіб, почала формуватися відповідна правова база щодо їхніх прав, обов’язків та пільг.

Начальник РВ ДВС                            М. Палей

Пріоритетом для будь-якої держави має бути  дотримання прав і свобод людини. У 1991 році Україна, ставши незалежною державою, зробила перший крок …