Navchas

Часу на постановку було замало, але я дякую творчому колективу театру за те, що змогли відчути дух тодішньої епохи, поставити на передній план цінності, які гуртують не лише суспільство, а й людство. Й загострити і так доволі гостре, болісне відчуття втрат в умовах російсько-української війни. Ця поема є надзвичайно гострою, актуальною тому, що геноцид повторюється, війна набуває нових масштабів і вона знову на території України. Мій батько, будучи студентом четвертого курсу, зміг відчути найголовніше – людство, яке забуває історію, наражається на повторення трагедій і бід, а непокаране зло має властивість повертатися і ставати більшим. Тому я вважаю, що Нюрнберзький процес над російською ордою буде найближчим часом. А ми як Україна повинні знати свою історію, захищати свою землю і кожного громадянина».

Також Тарас Дмитрович поділився, що батько дуже важко переживав початок війни у 2014 році, коли Миколаїв теж міг бути окупованим. Він всіляко помагав ЗСУ, активно друкувався на сторінках всеукраїнських видань, його твори перекладалися багатьма мовами світу, де він закликав людство мобілізуватися й боротися проти окупанта, ворога. Його серце не витримало 2019 року. Тексти ж виявилися пророчими не лише для нашої країни.

Інсценізувати складний поетичний твір, до речі, вперше, вдалося режисеру Василю Шершуну. Постановник розповідає, що на всю роботу творчий колектив мав лише 2 тижні. Сценарій пан Василь написав за кілька годин, створили дійство – за 7 репетицій. «Я вдячний всьому творчому колективу – художнику, балетмейстеру, музикантам, акторам – за цю вартісну роботу. Хоч часу було мало, але колектив мобілізувався, потужно працював і видав результат. Думаю, вийшло тому, що ми перейнялися матеріалом: заряд, бунтарський дух поетичних рядків Дмитра Кременя передався нам, адже вони співзвучні тому, що переживає Україна тепер. Нам не треба було нічого вигадувати, бо ми у 2022 році на собі знаємо, що таке війна і концентраційні табори. Ми показали на сцені біль нашої держави.

Звичайно, можна ще багато чого доробити, і ми з творчим колективом умовилися, що доповнимо постановку, щоб це був самостійний сценічний твір. Його можна грати як виставу. Треба, щоб люди знали нашого митця. Я говорив з людьми, які знали Д. Кременя, були на тому судилищі, де розпинали поему, і всі казали одне: це була людина духу, що мала сконцентровані на правду розум і серце. Треба, щоб люди знали цю історію, яка нині повторюється з нами. Наше життя – це пазли. Коли стається біда, вони розриваються. Страшно стає, що багатьох пазлів нашої країни вже не буде, картин не буде колишніх. І єдина надія на те, що у нас буде гарячіше, щиріше серце і ми силою духу поборемо ворога».

Поділився враженнями від прем’єри й професор УжНУ Сергій Федака: «Вистава дуже сильна з технічно-театрального боку. Злилися в один мурашник всі підрозділи творчого колективу. Не здивуюся, якщо цей сценічний твір через якийсь час буде відзначений якоюсь премією. За змістом інсценізація поеми, причому не ліро-епічної, а ліричної, де сюжету як такого немає, викликає дуже сильні враження. Поема написана про Другу світову війну, але у глядацькій залі сприймається як про сучасну, на сцені емоції, які нині переповнюють українців. Тому твір дуже цікавий, вагомий і на часі».

Дійсно на часі, бо перед глядачами постала безумна «мільйонносолдатна потвора», люди, приречені на люту смерть, потоплений у крові, позбавлений будь-яких ціннісних орієнтирів світ, який помер і не потребує реставрації; прозвучали риторичні і такі болісні для нас питання: «коли народ мій стадом став?, «і ким він буде відтепер?», «коли народ мій стадом став, тоді народ мій і помер» і вимога реставрації душі і народу. А у фіналі, видається, відповідь поета Кременя на наше нинішнє «чому?»:

Галина Кришінець