Navchas

У школі, де навчався майбутній супермен, знали всі – Андрій Бондар буде вогнеборцем! Адже гуркіт пожежного автомобіля чи стугонливе виття пожежної сирени за вікном, змушувало хлопчика миттєво зривався з навчального місця та довго дивитися вслід за зникаючою з виду автівкою. «Куди вони поїхали? Що там горить? А чи довго гасити будуть?» –  розмірковував тоді п’ятикласник Андрій. Минули роки… проте він не зрадив своїй дитячій мрії, а реалізував її у життя. І ось вже 22-й рік поспіль Андрій Бондар працює у 12-й державній пожежно-рятувальній частині м. Свалява.

«Мені подобалось все, що стосується пожежної тематики: машини, спецінструмент, обладнання, снаряга. Любив дивитися на те, як вогнеборці гасять пожежі; на декотрі навіть «пощастило» потрапити, коли ще в школі навчався. Тому на другий тиждень після того, як відсвяткував свій дембель, прийшов та влаштувався на роботу в пожежну частину міста Свалява звідки й сам родом. Паралельно з роботою поступив на заочне відділення Київського національного університету харчових технологій та згодом, без відриву від улюбленої справи, здобув спеціальність «Економіка підприємства». А ще, як і кожен майбутній фахівець ДСНС, пройшов професійно-технічне навчання на курсах першопочаткової підготовки в Ужгороді а згодом і перепідготовки у Вінницькому вищому професійному училищі.  За ці безцінні знання вдячний і досі, адже тоді я отримав багато корисної інформації та навичок, а ще, побачив зворотну сторону своїх дитячих мрій».

На місці омріяної роботи, у частині, Андрія також зустріли стажуванням та тренуваннями. На той момент колектив складався із «дідів», як їх називає наш супермен, тож вони намагалися передати молодому колезі увесь свій запас пожежної мудрості. Остання виробилась в них не по книжках, а шліфувалася реальними виїздами та залученнями на пожежі й інші надзвичайні події.

 «Ці старі вовки постійно допомагали мені відточувати навички та вміння. Бувало зробиш щось не так, а вони хлоп тобі по касці рукою… Ееее, не так робиш, так на голову впаде і можеш травмуватися, чи й загинути…  Їхні поради неодноразово згадувались та ставали мені в нагоді вже згодом, під час реальних виїздів. Так, одного разу в селі Плоске під час гасіння пожежі в житловому будинку, переобладнаному під кафе, обвалився дах. Проте ні я, не підствольщик не постраждали, адже ще на початку гасіння я став у дверному отворі, як навчали мене бувалі колеги. Це і врятувало мене від можливої загибелі. Ось такі пожежні мудрості згадую й досі та передаю тепер вже своїм молодим колегам.

Одне із тих висловлювань, що запам’яталось мені найбільше, це те, що вогонь не треба наздоганяти, його треба зустрічати. Смисл простий та зрозумілий будь-якому пожежнику: вирішальний напрямок гасіння – це обличчям до обличчя з пожежею. Наздоганяючи ми лише розганяємо його площею, а ідучи назустріч – відвойовуємо майно від знищення».

А ще бували в супермена пожежі, коли життю та здоров’ю загрожували не вогонь та дим, а самі власники палаючого домоволодіння. Так, декілька років тому пожежна варта приїхала в село Черник, де зайнявся житловий будинок. І ніби все було як завжди… допоки на начальника караулу Михайла Куруца не вискочив власник із сокирою. Чоловік перебував у стані алкогольного сп’яніння та не тямив, що відбувається. Бігав за вогнеборцями, погрожуючи розправою, а ті намагалися і людину втихомирити, і одночасно пожежу гасити. На щастя, поліція, що приїхала за викликом, таки заспокоїла чолов’ягу і бійці ДСНС спокійно продовжили працювати над ліквідацією.

«Люди не завжди зустрічають нас радо, тож часто чуємо: «О, приїхали, побризкали і поїхали воду шукати…». Але я їх розумію, адже вони не розбираються у справі пожежогасіння  і просто гадки не мають про витрати води під час ліквідації загорань. Якби я не працював у пожежній, мабуть теж так думав би. Та ще й стрес, паніка у якої, як відомо, очі великі. Але згодом відходять від емоцій та починають дякувати. Ще б дуже добре було, коли б кожна територіальна громада мала свої організовані місцеві пожежні команди чи добровільні формування. Гарний приклад цьому – МПК у Полянські територіальній громаді. Вони взагалі молодці, бо, коли ми прибуваємо на пожежу після них, то першочергові заходи з ліквідації вже проведені, а нам залишається лише остаточно ліквідувати пожежу. Такі б команди у кожну громаду… і люди б спали спокійно, і пожежі б ліквідовувались оперативніше. Адже якщо від нас до села Керецьки 30 км, уявіть скільки часу займає дорога…».

Пожеж, звісно, однакових не буває: кожна з них має свій характер, свої особливості та свій кінець. Це як книжки, щоразу – нова історія. Але Служба порятунку, це не лише про пожежі… Часто бійці ДСНС виїжджають на ліквідацію ДТП, відкачку води під час паводків, допомогу населенню тощо.

«Пожежі, воно якось простіше, а от ДТП… особливо коли ще й із загиблими.., навіть досвідченим рятувальникам стає не по собі. Пам’ятаю як у селі Неліпино, на автошляху Київ-Чоп,  внаслідок автотрощі загинула ціла родина: чоловік, жінка та їх 4-річна дитина. Родина була зі Львова, і допоки ми вирізали тіла загиблих з понівеченої машини, родичі та друзі телефонували їм постійно. Напевно, відчуваючи щось недобре, але не знаючи достеменно що сталось, вони «наярювали» їм кожну хвилину. На щастя, той відрізок автошляху, який майже всі місцеві називали проклятим та шукали у великій кількості ДТП якесь містичне пояснення, вже переробили. Тепер там аварій значно менше, а всього-на-всього потрібно було вирівняти рельєф  дороги, який йшов під наклоном, тож на поворотах водіїв зустрічних авто досить часто заносило на зустрічну смугу… і ставалось непоправне».

А ще була в нашого супермена своя власна пожежна традиція – збирати пожежі у коробочку. На перших роках служби, коли кожен виїзд був за нове, Андрій складав усі довідки про пожежі в коробочку, і потім наприкінці року роздивлявся, аналізував та згадував. Потім супермен одружився, в нього народились син та донька, тож часу на вміст пожежної коробочки не залишилось. Проте, він і зараз із молодечим запалом поспішає на допомогу закарпатцям та пам’ятає кожну свою пожежу в деталях.

ГУ ДСНС України у Закарпатській області