Диво-жінки Служби порятунку: “таємниці” успішності диспетчерки Ангели Опаленик

5 років ago admin 0

«Бути щиро чимось захопленим – це чудово. Але мало просто реалізувати себе. Для отримання морального задоволення потрібно рухатися вперед в обраній галузі. Постійно вдосконалюватись, працювати над чимось новим і захоплюючим, а головне  втілювати ідеї в життя”, – так вважає диспетчерка 15-ї державної пожежно-рятувальної частини м. Ужгорода, фахівчиня своєї справи, творча людина і просто диво-жінка Ангела Опаленик. Диспетчер ДСНС – це той, хто бере на себе «перший удар», це «сполучна ланка» між тими, хто потрапили в біду й рятувальниками.

Зверху топлять сусіди, кота на дерево загнали собаки, дитина закрилась в квартирі, незрозумілий запах або шум – саме на диспетчері лежить відповідальність за прийняття вірного рішення в обстановці, що склалася. І від того, наскільки професійно він відреагує на сигнал і передасть відповідні вказівки, залежить чиєсь благополуччя, а іноді й життя.

Якось у пошуках роботи знайомі підказали тоді ще зовсім юній дівчині, що в пожежну частину Ужгорода потрібна диспетчерка. Але вона й подумати тоді не могла, наскільки відповідальною є ця робота, їй здавалося, що все просто: взяв слухавку, поговорив і все. Але згодом з’ясувалось, що все набагато складніше…

Так, 36 років назад наша героїня прийшла працювати в пожежну частину. Спочатку просто радіотелефоністкою. А через два роки атестувалася й перевелася служити в оперативно-диспетчерську службу Управління ДСНС України у Закарпатській області, правда, тоді це був Відділ державної пожежної охорони краю. У цьому ж таки 1986 році зустріла й свою другу половинку. Це сьогодні її чоловік Віктор Опаленик знаний не лише в регіоні, й за межами держави, гірський рятувальник;  а тоді був простим начальником караулу пожежної частини обласного центру. Через кілька місяців побралися. І так усе життя крокують поруч. Хоча, з огляду на специфіку служби, Ангелі Йосипівній та Віктору Івановичу не завжди вдавалося відзначати родинні свята вдома разом… Зараз діти вже дорослі й підростає двійко онуків.

Спочатку було складно: не вистачало знань про місце розташування вулиць, об’єктів, та й про пожежну техніку не все знала. Тому, прийшовши на цю роботу, передусім, сіла вивчати карту, ходила пішки вулицями, брала з собою картки об’єктів і уточнювала, що і де знаходиться, адже район виїзду техніки диспетчер повинен знати бездоганно. Через короткий час Ангела вже сміливо по радіостанції могла керувати рухом червоно-білих автомобілів.

Під час служби, а це майже 28 років роботи диспетчеркою, наша співрозмовниця заслужила репутацію грамотного, дисциплінованого й відповідального працівника. Серед її особистих якостей переважають дружелюбність і людяність, комунікабельність, позитивне ставлення до людей, а головне бажання прийти на допомогу в скрутну хвилину.

На лінію “101” дзвонять різні люди: хтось дійсно потрапив у важку ситуацію і волає про допомогу, хтось набрав номер помилково або підняв хибну тривогу, а часом дзвонять і ті, кому просто нема з ким поговорити. Проте, диспетчер повинен терпляче вислухати заявника, знайти потрібні слова, спробувати максимально заспокоїти людину й  при необхідності вжити заходів реагування, в тому числі і залучити фахівців інших служб. Адже ДСНС надає допомогу всім.

– Мені подобається моя робота. Іноді, звичайно, буває важко психологічно, пригнічує спілкування з людьми, які не розуміють нашу роботу. Пригадую, коли через сильні зливи в Ужгороді затопило майже всю вул. Канальну. Тоді протягом години до нас надійшло близько 100 повідомлень про необхідність надання допомоги по відкачуванню води. Уся техніка ужгородських рятувальників працювала в повному складі, також залучалися машини і з сусіднього Мукачівського району, але все одно всім рятувальники одночасно не могли допомогти. Тоді я що тільки про себе не почула: люди телефонували й лаялися, не добираючи слів; лунали й погрози. А вже на ранок, коли в них відкачали воду, ці ужгородці знову зателефонували, але цього разу, щоб вибачитися за свою неадекватну поведінку й подякувати за хорошу роботу рятувальників, – розповідає Ангела Опаленик.

За час роботи було всяке, але один випадок закарбувався для неї на все життя. Хоча ніякої провини в цьому диспетчерки не було, вона діяла професійно й оперативно, але… Надійшов дзвінок про те, що в багатоповерхівці на вул. Декабристів в Ужгороді, горить квартира, а її власник вибрався на дев’ятий поверх, веде себе неадекватно та хоче стрибнути до низу. До місця виклику негайно були направлені чергові підрозділи…, але, на жаль, врятувати життя самогубцеві не вдалося.

– Ті кілька хвилин, поки наші хлопці їхали до місця виклику, здалися мені вічністю… Неможливо залишатися холоднокровним і байдужим до чужої біди. До цього не звикнеш ніколи…

Кожний бойовий виїзд рятувальників для мене справжнє випробування. Переживаєш, щоб все було добре і в них, і в тих, кому вони в той момент допомагають. Диспетчер не виїжджає до місця події, але, перебуваючи на відстані, всіма силами також намагається допомогти. І лише коли хлопці повертаються цілими і неушкодженими, а наслідки надзвичайної ситуації чи пожежі успішно ліквідовані, заспокоюєшся і видихаєш із полегшенням. Але, незважаючи на всі складності і напруженість цієї роботи, я її дуже люблю, – наголошує наша героїня.

Отож, коли три роки назад їй запропонували повернутися на роботу, правда, вже вільним наймом для заміни на час декретної відпустки, вона не вагаючись погодилася. Хоча після звільнення шість років назад на заслужений відпочинок, намагалася себе реалізувати в інших галузях, але, без “рідної пожарки” почувається некомфортно… А, побачивши на вулиці, як мчаться пожежно-рятувальні машини, про себе відразу думає: “Мої поїхали! Так, дійсно, вони мої. Це не просто колеги по роботі, а люди, з якими ділиш і радість, і горе”…

 

У ДСНС України у Закарпатській області

DSC_2350 копия.jpgDSC_2351 копия.jpg

DSC_2360 копия.jpg