Navchas

Пам’ятаймо: мати – найдорожча, найвірніша, найсвятіша людина на Землі. Бережімо її, допоки вона жива, щоб потім не картати себе довіку. Запізнілі сльози каяття – марні сльози.

Мамо!

Образок

Весна… Така бентежна, сяюча, урочиста, велично-радісна, бо ж господинею вже справжньою почувається. Та не спокійною ходою цьогоріч завітала, а ринула нестримно й зухвало, розчахнула небесні ворота й побігла весела, голосиста і швидка. Посипала дрібненьким дощиком, що соромливо обціловував кожну травинку, кожен листочок, кожну квіточку, шелестіла таємничим вітерцем, що закохано плутався у звабно-цнотливих гілочках і кружляла казковою заметіллю із рожево-білосніжних вишневих, яблуневих пелюсток-родзинок. Краса, пишна й незмірна, розливалася довкіллям; крик щастя на найвищій ноті переходив у солодкий, ніжний щем.

Мати неквапною ходою вийшла на ґанок, підставила сонечку порізьблене зморшками чоло для поцілунку і, вдихнувши духмяні пахощі, що лилися звідусіль, збагнула: квітує весна, Її вісімдесятилітня весна. Ніжний травневий легіт намагався розвіяти порожнечу, що гострими голками впивалась у душу, чарівне проміння – спопелити смуток, що безжально висушував серце.

Уже сім років немає поруч з Нею Його ‒ єдиного, найріднішого. Він один міг розвіяти тривожні сумніви, ніжно втішити (просто поклавши руку на плече), коли тижнями, місяцями чекала діток у гості. Захищеною, щасливою, найдорожчою матусею почувалась тоді Вона. Й одразу прощала синові й донечці все: постійні «вибачте, мамо», «іншим разом – обов’язково», «дуже багато важливих справ»…

Але сьогодні, у Свій день (хтозна, чи дочекається наступного) Вона чомусь вірить у диво: відчиниться хвіртка – і по зарослій м’якою зеленню дитячій стежині гордо пройдуть Її дорослі діти, обнімуть, розцілують, а Вона лише через довгу хвильку (бо навіжені сльози й хвилювання затьмарюють усі думки) запросить їх до хати.

Старенька сподівається й вірить, і вже сама радість погідної днини огортає материнське єство блаженною святістю, жаданою зустріччю. Маленька згорблена постать підходить до хвіртки (так ближче до побачення), із трепетною надією вдивляється у шлях і чекає, чекає, че…ка…є. І не бачить, що розкішний бузок винувато відвертає від неї свої грона-голівки, бо розуміє: марно все це, гірко й боляче.

Минув Її день. Осонцена за день травнева земля вкладалася спати, благословляючи радісне раювання пташок і таємничо-звабливий шепіт вітру. У життя Матері знову вривався лише спомин, далекий, золотий. Летіли розтривоженим роєм натхненні бажання й розбивалися об каміння холодної байдужості й незціленої черствості дорослих дітей.

Вона ж у цю ніч прощалася з ними, із землею, з весною. Це був Її останній День.

P.S. МАМО!!!

Лариса Андрела,

методист відділу освіти

Свалявської РДА