Navchas

У Закарпатському театрі ім. Шерегіїв відбулася прем’єра оновленої вистави “По ревізії” за комедією М. Кропивницького.

Уперше цей твір української класики поставлено на нашій сцені понад десять років тому зусиллями київського режисера В. Семенцова. Гостра сатира, де йдеться нібито про реалії ще ХІХ ст., але насправді впізнаються цілком реальні сучасні чиновники, мала шалений успіх у глядача. Проте з часом до всього звикають, то ж виникла ідея суттєво оновити цю роботу. В. Семенцов свого часу використав скорочену версію пєси М. Кропивницького, максимально акцентував її антиалкогольні акценти. Тепер же режисер поновлення вистави М. Фіщенко повернувся до авторського оригіналу в повному обсязі і зробив фактично політичний спектакль, жанр якого дуже тяжко визначити. На афіші зазначено “Гротескова варвітня на теми закутнього життя”. В академічному 11-томному словнику української мови слова “варвітня” немає, але воно зустрічається у творах Валерія Шевчука як поліський діалектизм зі значенням — сварка, шарварок, коли усе догори дригом. Краще, мабуть, і не скажеш про оте, що відбувається у нас останні тридцять років. Офіційно це становлення громадянського суспільства, державотворення, цивілізаційний поступ. Але в реальності все відбувається дуже специфічно. Як вважає М. Фіщенко, задовго до появи європейського театру абсурду М. Кропивницький фактично провістив окремі його моменти і реалізував їх у своїй п’єсі. Додамо, що драматург ніби передбачив чимало скандалів нещодавнього для нас політичного життя і в алегоричній формі вивів усе це у своїй п’єсі. Тому дивлячись виставу не перестаєш дивуватися: оце ніби про касетний скандал, це про різні обмовки Януковича, це — про олігархів, а це — про міжпартійні дебати.

Творчий колектив зміг перетворити хрестоматійний твір на щось гостро актуальне і написане наче спеціально про нас нинішніх. Вражають передусім вигадливі декорації і костюми (художник В. Степчук). Тепер їх зроблено у строгій відповідності до авторських ремарок М. Кропивницького. Адже Марко Лукич був не тільки драматургом, а й завідувачем трупи, актором, постановником, художником тощо. То ж наші сучасники спробували відтворити усе так, як це було в авторському задуму. Точніше — так, як це поставив би Кропивницький, якби він був нашим сучасником. Ще одна особливість — оркестр (Г. Буланова) сидить у глядацькій залі, музиканти фактично є партнерами акторів.

Старшина (Ю. Шкляр) — архетипний зразок українського політика і можновладця. Хамелеон, який щосекунди демонструє новий відтінок райдуги. І при цьому не припиняє ковтати, жувати, закушувати, випивати, а головне — віщати і повчати.

Стара Риндичка — чи не найкраща роль К. Берец. Актрису практично не впізнати, а водночас роль дозволяє максимально розкрити багатющий творчий потенціал цієї виконавиці. Бабуся з характером дівчинки-підлітка. Акробатка, що страждає на ревматизм, який все одно не завада для кульбітів.

Пріська (К. Якубик-Гамага) — жінка, навколо якої і заради якої обертається цілий світ. Її посмішка — чи не головна пружина цього дійства. Роль багато в чому загадкова і лишається такою до самого фіналу.

Писар (М. Фіщенко) — такий собі “рішала”. Нагадує типового сучасного адвоката. Саме він зволить докупи нібито безнадійно розірвані кінці, але при цьому не забуває і про власні інтереси. Такий Фігаро українського розливу.

Сторож (Ю. Мочарко) — це просто згусток клоунади. Персонаж якоїсь божевільної пластичності, такий собі живий кубик-рубик, який сам себе збирає і розбирає. А його фантастичний прикид конкурує з піратським убранням Джека Горобця.

Спектакль дає можливість забутися на якісь півтори години, відволіктися від тривожних реалій сьогодення. Але не тільки. Адже твір про речі, які лишаються актуальними навіть зараз. Він про особливості українського політичного життя-буття (нехай і на низовому, базовому рівні), про специфіку нашої ментальності, про наш гумор, що допомагає видряпатися з найскрутніших ситуацій. Цією же роботою закриватиметься нинішній театральний сезон на початку липня.

Дізнатися про виставу більше