Navchas

У давнину, коли прізвища розповідали про специфіку діяльності людини, чи її професію, їхня родина точно б іменувалась Вогнеборченко чи Гасило.  Адже батько, мати, двоє синів, дядько та ще й невістка у родині Іванишів присвятили своє життя Службі порятунку. Але давайте дізнаємось про сім’ю суперменів ДСНС від початку….

Засновник династії вогнеборців родини Іванишів  – батько Іван Васильович. У далекому 1993 році, після навчання у Львівському пожежному училищі, молодий офіцер прийшов на службу до  пожежно-рятувального підрозділу м. Чоп, а згодом перевівся у рідний Міжгірський район, де відпрацював не багато, не мало – 26 календарів!!! Ось вже 4 роки, як старший з пожежної династії на заслуженому відпочинку… Але справа хоробрих так просто не відпускає. Тож його діло продовжують сини – Василь та Іван, котрі бережуть спокій Колочавської територіальної громади від вогню та інших небезпек. Працює тут, у державному пожежно-рятувальному пості с. Колочава, і дядько хлопців – Василь.

«Вибору бути, чи не бути пожежником у нас не було. Наша доля визначена ще з дитинства!», – жартівливо констатують брати. Перші дитячі спогади Василя та Івана міцно переплітаються із пожежним життям батька: постійні дзвінки-виклики на пожежі, швидкі збори, переживання матері та батькова форма.., яка завжди заповнювала будинок запахом диму та кіптяви. А одного разу, братам таки вдалось випроситись із батьком на пожежу, щоб хоч одним оком подивитись на ліквідацію вогняного лиха.

«Це було десь о пів на дванадцяту: татові зателефонували і повідомили про масштабне загорання у кафе в Колочаві. Він почав збиратись, а ми з братом, нам тоді було по 8 та 6 років, почали проситись поїхати разом із ним. Батько погодився і ми, пообіцявши слухатися та залишатися у машині попри що, вирушили на місце події. Це напевно наш перший яскравий спогад: ми сиділи у машині та через вікно спостерігали як під’їжджають пожежні машини. Їх було аж три. Вогнеборці приборкують полум’я, а місцеві мешканці бігають, кричать та носять відра з водою, намагаючись хоч якось завадити лиху. Пожежники все робили чітко та за командою, тож згодом пожежа була успішно ліквідована, а ми поїхали додому переповнені вражень», – згадують брати.

Після школи був Мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, а далі заклади освіти ДСНС. Старший Василь закінчив Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, а Іван  – Вінницьке вище професійне училище ЛДУ БЖД.

«Звичайно, я також міг піти по стопах брата та теж вступити до ЛДУ БЖД….  Але робота в епіцентрі пожежі, коли ствол, як ложка – ось це моє. Тут самий сік та життя вогнеборця. Після училища мені довелось попрацювати у пожежно-рятувальному підрозділі Хуста. І одразу ж у перше чергування три пожежі поспіль та ще й із загиблим. Начкар тоді сказав, що такого в нього за багаторічну практику не було, аби стільки пожеж за одне чергування. Та й взагалі у Хусті було багато виїздів. За 7 днів – 16 тривожних викликів. Але мені подобалось, адреналін кипів у крові. Тут у Колочаві такого немає, здебільшого чергування минають спокійно», – розповідає Іван.

«Напевно напрацювався у Хусті, аби відпочити у Колочаві», – жартує над братом Василь і додає: кожна пожежа у селі це як якась «визначна» подія, усі кидають справи та хто чим може допомагають. Якщо один з наших суперменів їде на виклик, то одразу ж знає: 100% брат, дядько та батько приїдуть на допомогу.  А потім усі разом будуть робити детальний аналіз пожежі: малювати графіки, сперечатись та слухати поради, що зробили правильно, а де можна було б вчинити краще.

«Єдине про що жалкую, що не довелось попрацювати з батьком… Адже зараз це називається конфлікт інтересів, а от раніше це означало династію. Усе, що розповідав нам тато ще під час навчання пам’ятаємо. Його поради навіть інколи більш практичніші ніж ті, що пишуть у книжках. Вони випалені сотнями ліквідованих пожеж та врятованими життями земляків. Тож часто користуємось батьковим статутом, не забуваючи звісно й про основний»

Одного разу у Міжгір’ї сталась пригода: троє чоловіків проводили у колодязі ремонтні роботи та отруїлись сірководнем. На жаль, усі троє загинули. Для вилучення тіл на місце залучили рятувальників, серед яких був і батько Василя та Івана. Він опустився на дно і коли спускався апаратом зачепився за драбину, тож з нього зірвало маску. Зробивши пару подихів, Іван знову одяг маску та завершив розпочате. А вже коли повертався додому, ледь не потрапив у ДТП. Через отруєння організму чоловікові стало зле. Коли чоловік прийшов додому, то перше про що він розповів синам це те, що власна безпека та безпека ввіреного особового складу понад усе! Хоча і минуло багато років, а хлопці пам’ятають батькову настанову, отож якщо й ризикують – роблять це впевнено та виважено.

Виїздів не багато, але серед них бувають і курйозні. Так, минулого літа рятували корову, яка якимось дивним чином забралася під дах старого заводу, який наразі не експлуатується. Ми довго кумекали, як ця бідося могла туди потрапити, адже їй треба було пройти два ступінчасті марші та піднятися аж попід стріху на горище. Організували цілий консиліум, навіть кран думали залучати. Але згодом, потроху-троху мотузкою за роги та й витягнули полонянку назовні.

«Це одна із особливостей нашої роботи – майже ніколи не знаємо, що нас очікує по прибуттю. Обставини, деталі, нюанси, все це з’ясовується вже під час розгортання та розвідки пожежі. А обставини бувають різні: густа заселеність, відсутність вододжерел, погодні умови… Так, одного разу в урочищі Бредулець на свято Миколая загорівся двоповерховий дерев’яний житловий будинок. Мороз був такий, що рукава промерзали і нам доводились постійно прокладати нову рукавну лінію. Умови тоді були нелюдські», – згадує одну зі своїх перших пожеж Іван.

А ще, завдяки Службі порятунку старший брат Василь зустрів свою другу половинку. Інакше як тут поясниш – викрутаси долі. Якщо майбутні наречені росли в одному селі, однак одне одного не знали, а коли поїхали на навчання до Львова нарешті познайомилися…та закохались. Тепер у родині підростає маленька донечка Емілія.

«Якщо тобі не подобається робота – лишай її. Адже якщо справа не до душі – це скоріш каторга. Я прокидаюсь, збираюсь та іду з однієї сім’ї в іншу. Все село знає: Іваниші – це пожежники, тож якщо будете їхати повз та запитаєте, де живе родина Іванишів вам ніхто не скаже, а от де будинок пожежників – відповість кожен», -констатують брати.

ГУ ДСНС України у Закарпатській області