Navchas

До дня святого Миколая й усіх наступних зимових свят, а головне до майбутнього Різдва в Ужгороді побачили світло рампи дві відповідні вистави, поставлені за різдвяними п’єсами Олександра Гавроша.

На цьогорічних ужгородських театральних фестивалях продемонстровано, що вертеп лишається популярним жанром, зараз він переживає нове народження, переосмислення, освоює нові технічні засоби – насамперед у ляльковому театрі, але й у драматичному теж.  При всій несхожості двох Гаврошевих п’єс, і їхніх втілень на сцені, обидві театральні роботи мають все-таки чимало спільного.

Силами студентів І, ІІ і ІІІ курсів Закарпатського інституту культури і мистецтв поставлено п’єсу “Цар Ірод” – такий собі історико-біблійний коментар до Різдвяного сюжету. У невелику одноактівку автор умістив цілий ряд тем і мотивів: політика, любовні інтриги (вони “за кадром”, але про них постійно говорять), шпигунські ігри. Не обійшлося і без шансонної теми. Сцена у тюрмі просто чарівна. Два ув’язнені пастухи (дід і онук) обговорюють своє життя-буття і чутки про близький прихід Месії. Лабіринти політичні показані через образ наближеного до царя придворного – майстра на всі руки і на всю голову. Виведено різні вікові і соціальні прошарки, котрих об’єднує передусім одне: усіх все вже дістало, надія тільки на диво, яке просто мусить матеріалізуватися з їхніх мрій. До творення цього колективного дива потужно долучається і сам Ірод, хоча він водночас і боїться його, постійно дає задній хід.    

Волею режисера Н.Орешнікової до спектаклю введено і рефлексії античного театру. Дев’ять дівчат у довжелезних хітонах втілюють то мотив долі, то безязикість народу, то навпаки – бурхливо коментують події. Дуже цікава гра світла, яке то заливає усе кривавими барвами, то навпаки буквально заморожує сцену.

Спектакль вийшов про надію, без якої людям просто не вижити. Водночас це цікавий зразок того, як можна з дітьми говорити про політику. Образ Ірода далеко не карикатурний і однозначний, як то зазвичай буває у вертепах. Вистава – про многоликість зла, його багатоплановість, про різні заселені чортами вирви, без знання яких годі наблизитися до добра.  

Натомість у Закарпатському театрі ім. братів Шерегіїв відбулася прем’єра різдвяної феєрії В.Давидюка “Коли звідза ясна…” за мотивами казки О.Гавроша “Різдвяний песик”. Твір побудовано за схемою вертепу з його чітким поділу усього сущого на три світи. У верхньому світі – два ангели, що постійно пориваються вплинути на щось там унизу. Посередині – звичайний людський світ із персонажами, трохи зіпсутими квартирним питанням, трохи – усіма іншими проблемами. Нижчий світ – ліс із тваринами. Медіатором, що прошиває усі три світи наскрізь, виступає  вуличний песик – лялька-маріонетка, керована ангелом. 

Інша особливість вистави – задіяно теж три покоління артистів: знані майстри сцени, театральна молодь і навіть студенти того ж таки інституту культури.  В результаті вийшов химерний, але цілком поживний коктейль, де глибокий досвід і юначе завзяття забезпечили несподіваний пікантний смак. Хлопчик, що не знайшов порозуміння ні серед знайомих дорослих, ні серед ровесників, забрідає врешті-решт до лісу, де ті самі люди постають перед ним у вигляді вже тварин (чесно кажучи, значно добріших), переживає там ряд пригод, знаходить впалу зірку і повертає її на небо. Тварини знов обертаються на людей, бо з першою зіркою настає Різдво.

Прем’єрі передувало усього чотири сценічні репетиції, то ж вистава починає обростати м’язами уже безпосередньо на показах – кілька у грудні, а потім три на початку січня.

Попри цілковиту несхожість двох різдвяних спектаклів вони й дещо перегукуються між собою. І там, і там найбільш світлою є роль хлопчика (один – з давнього Єрусалима, інший – з сучасного Ужгорода), чиї соціально-психологічні проблеми знімаються через різдвяний катарсис.