Navchas

У Закарпатському театрі ім. братів Шерегіїв відбулася прем’єра дитячої вистави В.Шершуна “Повелитель Чорного Лісу” за його ж оригінальною п’єсою, написаною спеціально під нинішній склад театру.

Як розмовляти з підлітками про серйозні речі, зокрема про політику? Передусім –мовою казки, як це робили наші предки уже добру тисячу років, якщо не більше. Спершу це була казка народна, зараз – літературна. Адже навіть епопея про Гаррі Поттера містить чимало політичних реалій з нещодавнього британського життя, коли активно пропагувалася ідея мультикультурного суспільства, а потім вона зазнала краху. Натомість казка В.Шершуна перегукується окремими моментами з “Трьома товстунами” Ю.Олеші і “Царем Плаксієм і Лоскотоном” В.Симоненка. У результаті вийшла захоплююча оповідь про складні перипетії українського державотворення останніх трьох десятиліть, проте втілена в алегорично-фантастичну, ненав’язливу форму. Така собі політологія для найменших у веселих  картинках, у варіанті коміксів.  

Простір сцени нагадує химерно освітлений акваріум чи тераріум: постійна гра світла і тіні, зміна неонових кольорів, гіпнотичний присмерк і з цього усього матеріалізуються все більші більш несподівані істоти, які в свою чергу міняться на очах, блимають і пускають зайчики. З одного боку  – чарівний ліс, з іншого боку – нічний центр Ужгорода чи київський Майдан. це одна з найкращих вистав нашого театру у плані світлотехніки, коли майстри витискають з наявної апаратури усе, на що тільки вона здатна.

Інший компонент вистави – музичне оформлення (Н.Петрунь, К.Якубик-Гамага). Зібрана з миру по нитці вона творить вибагливий коктейль, постійно збуджує, виступає все новим і новим подразником, активізує геть усі слухові клітини мозку.  Кожний персонаж має свою партію, вони вступають у музичні діалоги, часто музика веде за собою сюжет сценічного дійства. почути знайомі мелодії у такому несподіваному поєднанні – саме по собі варте уваги.

Зрозуміло, що музика перетікає у дію перш за все через танець (балетмейстер В.Бабука). Танцюють всі – навіть хатинки на курячих ніжках.  Раніше так багато танцювати примушували своїх персонажів хіба що Гоголь і Гофман. В.Шершун цілком гідно підхопив від них естафету. Але й наш театр упродовж кількох десятиліть уже напрацював цілу традицію сценічно-хореографічних мініатюр  – не менш промовистих, ніж сценічне мовлення чи жестикуляція.     

Сценографія і костюми Е.Зайцевої понад усі сподівання. Жук аж із вісьмома кінцівками постійно трясе ними, нагадує то класичного Лаокоона, то голлівудських героїв. Болотяник – щось неймовірне, гібрид снігової людини і завсідника банно-прального комбінату. лісовий олігарх Чахлик Невмирущий – такий собі скромний шарм буржуазії, почасти ще з радянських карикатур, почасти вже із сучаснішого шансону.  Три бабусі-ягусі – наша відповідь Шекспірові, автор вклав у ці образи власне розуміння невичерпності і загадковості жіночої натури. Плюс купа дрібнішої лісової живності. Але над усім  домінує Жук, що поступово насичується владними повноваженнями і перетворюється на Жучару. Репліки буквально кожного персонажу  буквально насичені афоризмами, які можуть широко розійтися серед народу.

Твір не є прямолінійно дидактичним, хоча мораль його досить чітка: можеш стати людиною року чи навіть людиною десятиліття, але головне – лишися людиною.  Жукові то не вдається, через що його стрімке піднесення із грязі в князі веде до не менш стрімкого падіння. Попри всі зміни політичної кон’юнктури (нині електорат любить одне, завтра – вже інше) традиційні цінності поза конкуренцією: дружба, екологічне мислення, пам’ять роду тощо. Цей висновок ледве намічено у фіналі, кожному юному глядачеві даровано насолоду самому сформулювати його індивідуально, по-своєму.